Розгін - Загребельний Павло

Немає науки взагалі, вчених взагалі. Вчені — це теж люди. А люди тільки тоді справді люди, коли займають точно окреслену соціальну позицію. Я особисто стою на позиції соціалістичного вченого. Сьогодні це багатьма ще сприймається як пропаганда і як потоки слів. Але майбутнє за нами. З цього я, власне, починав свою промову, цим дозволю собі закінчити".

2

Він згадає і отой таємничий крик у темному нічному готелику, коли ніби сама його кров відчаєно зойкнула: "Петрику!"; згадає ренесансове диво вікон, сходів, камінів, башт і терас Шамбора; згадає вечерю в біло-золотому залі радянського посольства в Парижі, коли він розповів послу, як був там уперше, в сорок п'ятому році, тяжко поранений, лежав унизу, в дворі посольства, в американському доджі, і ні про які біло-золоті зали не міг і мріяти; чомусь згадається і одна-єдина фраза з прийнятої вченими після багатоденної дискусії декларації. "Висловлюють упевненість в незнишнмості суто людських цінностей..." ,

Чи можна було все це зіставити і як зіставити йому з тим, шо сталося ще тоді, як він під різьбленою стелею замку Шамбор голосував за прийняття декларації? Незнищимість суто людських... Айгюль була наділена тонким даром передчуття, незбагненність Сходу, таємничі тисячоліття, щось майже містичне... Але й вона не вгадала, де спіткає її смерть, не знала, сідаючи в машину, що мчить назустріч власній загибелі... А коли передчула? Карналь так цього ніколи й не знатиме, і ніхто не знатиме...

Він прилетів у Шереметьєвський аеропорт пізно ввечері, повертався додому, до всього рідного, єдиного, до болю теж. Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен ще на це почуття? Принаймні не машини, навіть коли взяти всю величезну родину тих розумних витворів, над якими Карналь працював уже половину свого життя.

Коли проходив паспортний контроль, почув, як по радіо назвали його прізвище. Усміхнувшись до молоденького прикордонника, який поставив штамп у його дипломатичному паспорті, Карналь пішов до чергової по аеропорту й спитав, чи справді хтось називав його прізвище. Чергова зазирнула в свої записники.

— Карналь? Академік Карналь? Вас жде машина.

Вона назвала номер машини, Карналь подякував, пішов до "каруселі", на яку рухома стрічка транспортера вже подавала речі з паризького літака, підхопив свою неважку валізу, являючи взірець спокою й неквапливості серед гамору й метушняви, вийшов за умовну межу митниць, в загальному залі не став затримуватися, хоч можна було б щось випити коло буфетів, які знадливо сяяли нержавіючою сталлю, попрямував відразу до високих скляних дверей і опинився надворі. Спокійною вільгістю лісів і темним духом далеких боліт повіяло на нього з темних просторів, які починалися відразу за широкою асфальтовою площею; за зеленкуватим сяянням ртутних ламп, мовби підвішених у повітрі на невидимих нитях до небесного склепіння; за рядами непорушних автомашин і автобусів, які ждали пасажирів. Карналь уже знав перше відчуття після повернення з-за кордону: простір, широчінь, безмежжя, відчуття волі, безмір полів, безмежжя лісів, якісь дивно просторі міста, ніякої тісняви, зникає скутість... Була колись смішна пісенька: "Я сміюсь на повні груди, радію, як дитя..." Смішна, а правдива...

Карналь поставив валізу на тротуар, трохи постояв, відчуваючи, ніби молодшає, стає якимсь майже невагомим, ніби космонавт у польоті. Не помітив, що надворі мжичка, ще не холодна, але вже осіння, занудлива, надокучлива. Він радів і мжичці, й коротеньким райдугам, які вона утворювала довкола ртутних світильників, і вологому подиху рідного повітря. Що тобі Париж, і всі замки на Луарі, і всі дива світу, коли ти вдома!

Машина стояла майже коло самого входу. Важкий лімузин масно вилискував чорним лаком, світився хромованими деталями,'номер був той, що його сказала Карналеві чергова. Шофер ходив коло машини, побачивши Карналя, підійшов до нього.

— Товариш Карналь?

— Так.

— З прибуттям вас.

— Дякую.

Шофер відчинив задні дверцята, почекав, поки академік сяде, тоді поклав валізу в багажник, сів на своє місце, відразу рушив.

— Хто це розщедрився на таку карету? — поцікавився Карналь.

— Президент академії. У мене для вас квиток на поїзд. Я тримав на дев'ятигодинний експрес, але довелося обміняти на дванадцятигодинний, теж скорий. За півгодини будемо в Москві, а там вам — ще з півгодини, і вже поїзд.

Карналь подякував, далі їхали мовчки.

У депутатському залі Київського вокзалу Карналь переглянув останні газети, яких у Парижі ще не бачив, в поїзді мав окреме купе, спав міцно, був спокійний і вранці, стривожився вперше тільки тоді, коли на пероні в Києві його ніхто не зустрів. Не зустріли в Москві — це можна виправдати. Він категорично забороняв виїздити йому назустріч, москвичі не могли півночі сидіти в Шереметьєвому, надто ж знаючи Карналеву нехіть до урочистих зустрічань і пустих розбалакувань. Але в Києві?

З посольства мали подзвонити до Москви й до Києва про його прибуття, в Москві, бач, знали, отже, знали й тут. І нікого. Нема вічного Кучміенка, який нізащо не пропустив би такої нагоди. Немає помічника Олексія Кириловича, чоловіка уважливого і дбайливого, та, щиро кажучи, і симпатичного йому. Немає доньки. Хай би не приїхав його некерований зять Юрій, але ж Людмила!

Тим часом когось зустрічали, до когось бігли з квітами, когось обіймали, цілували, лунали радісні вигуки, панувало розчулення, увесь перон був у теплих течіях людських захватів, радощів, сліз привітання, а Карналь незграбно пробирався зі своєю незручною валізою, вугласто розрізав ті течії, відчуваючи себе навперемін то твердим уламком з якоїсь ще нез'ясова-ної катастрофи, то безглуздим злизком холодного айсберга, а то просто самотнім чоловіком, позбавленим віку, становища, навіть наймення.

В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися: академік, відомий чоловік, штовхається з валізою на ескалаторах, забитих ранковими натовпами.

Від станції Університетської до Пушкінської вулиці йти було зовсім недалеко, але сьогодні шлях видавався безкінечним, тяжким, навіть виснажливим. Карналь з немалим здивуванням виявив, що він забув уже, як носять валізи, надто ж на такі досить значні відстані, та й не це його пригнічувало. Був увесь розізлеио-напружений, дивувався й гнівався, що ніхто не зустрів його на вокзалі, билася в голові думка про те, що мабуть, щось сталося, надокучлива, настирлива, безсило-нахабна, як осіння муха.

Коли подзвонив удома і замість тихих кроків тьоті Галі, яку привіз із села після смерті Айгюль, щоб порядкувала в його самотнім мешканні, почув, як хтось біжить до дверей, уже не мав сумніву: щось таки сталося і сталося страшне.

Двері відчинилися. В них стояв зять Юрій.

— Петре Андрійовичу,— промимри? він майже злякано.^ добри... З приїздом вас...

Такого Юрія Карналь ще не бачив ніколи і навіть у гадці не мав будь-коли побачити.

— Здрастуй,— сказав він зятеві без особливих сентиментів, яких між ними не могло бути, в чому обидва вже давно переконалися.— Що тут у вас? Невже ніхто не міг зустріти? В моєму віці тягати валізу через усе місто...

Лише тепер збагнув, що міг здати валізу до камери схову. Збагнувши, ще більше розгнівався — не знати й на кого, хотів сказати Юрієві ще щось прикре і несправедливе, бо в такому стані говоряться завжди тільки речі несправедливі, але поглянув на свого зятя і не міг повірити. Той стояв блідий, наляканий, ховав очі, валізу, яку взяв з рук Карналя, тримав точнісінько так, як перед цим тримав її на ескалаторі в метро сам академік.

— Та що з тобою?! — вигукнув Карналь.— Навіщо ти тримаєш цю валізу? Постав. її он туди. Де тьотя Галя? Де Люд-милка? Де мій Олексій Кирилович, зрештою?

— Давайте пройдемо до вітальні, Петре Андрійовичу,— не випускаючи валізи з рук, тихо промовив Юрій.

— Це ти мене запрошуєш? В моєму домі? Чи ви з Людмил-кою вже перебралися сюди, а мене випхали на Русанівку?

— Давайте пройдемо,— повторив Юрій.

— Ти можеш пояснити, чому ніхто...— почав був Карналь, але Юрій винувато похопився поперед нього:

— Я був уранці. Виїхав до експреса. Ви не приїхали. А тоді боявся розминутися. Сидів удома, ждав дзвінка. Машина у дворі. Заправлена. Ми можемо їхати.

— їхати? Куди? Де Людмила? Де тьотя Галя? Що тут у вас відбувається?

Вони вже стояли у вітальні, не сідали, дивна зустріч, дивна розмова, передчуття вже заворушилося в Карналевому серці, але його відтручувала роздратованість.

— Ви посварилися з Людмилою? Чи, може...

Він боявся вимовити слово "розлучилися", лякався самої думки^про те, що його єдина донька могла б поповнити ті сумні статистичні ряди невдалих шлюбних пар, що стали мовби одною з прикмет двадцятого віку. Будь-хто, але ж не його дитина.

— Петре Андрійовичу,— голос у Юрія зривався, брови йому пересмикувалися, ламалися, Карналь міг би заприсягнутися, що на обличчі в зятя відбивається навіть страждання, коли б до Юрія пасувало це слово,— Петре Андрійовичу, я прошу вас... Ви можете сісти? Я прошу вас.

— Та говори вже! — майже крикнув Карналь, але Юрій, видно, бачив для себе порятунок лише в тому, щоб посадовити свого тестя, а може, то його хтось так навчив, і він тепер нізащо не хотів відступитися від заповзятого наміру і без кінця повторював: "Сядьте, я вас прошу, сядьте, Петре Андрійовичу".

— Ну сів.— Карналь спробував насміятися з дивної церемонності свого завжди веселого зятя.— Сів на так званий стілець, висловлюючись твоїм стилем, що далі?

— Я просив би вас не хвилюватися, Петре Андрійовичу.— Юрій метався по великій кімнаті сюди й туди, лише тепер Карналь звернув увагу, що той у чорному костюмі, в білій сорочці з темним галстуком, щось кольнуло в серце від того костюма й галстука, але знов відігнав лихе передчуття, спитав утомлено:

— Що ви тут натворили?

— Не ми, Петре Андрійовичу. Від нас це не залежить. І ні від кого...

Завжди такий балакучий, Юрій не міг зібрати й десятка слів, тикав і микав, так ніби хтось взяв і за кілька днів підмінив тобі зятя. Нарешті він узяв зі столу аркушик сіруватого паперу, що неприємно жолобився від понаклеюваних на нього рядків телеграфної стрічки, простягнув Карналеві.

Телеграма.