З неопублікованого - Олександр Олесь
Чи й досі він тебе кохає,
Чи він другу коханку має,
Тобі дарма, тобі дарма...
Тобі дарма, що вже його
[Нема] півроку, на чужині.
Була ти завш глуха й німа
На скрик його слабкого серця.
Чи буде жить, а чи порветься -
Тобі було зовсім дарма.
І він пішов - його нема.
Свій рід і край коханий кинув,
І чи живий, чи вже загинув -
Тобі дарма. І це дарма.
9.01.1905
«Серце - море. Пісня - хвиля…»
Серце - море. Пісня - хвиля.
У негоду плещуть хвилі,
У негоду пісні ллються:
Б'ється серце, море б'ється...
Серце - море. Тільки буря,
Як із моря, з серця може
Буйно викинуть на берег
Повну силу індивіда.
[1905]
«Ой в саду росла троянда…»
Ой в саду росла троянда,
Красувалась між квітками,
І барвінок вивсь круг неї,
І нарцис довчасно в'янув.
І казав нарцис троянді:
«О трояндо, пишна квітко!
Глянь, як в мене серце в'яне,
Як зелене листя жовкне».
І спиняла погляд журний
На нарцисові троянда,
І в йому з журбою вмісті
Неземна любов світилась.
І нарцис і [скнів], і в'янув,
І хотів троянді вірить,
А душа йому казала:
«Не тебе троянда любить».
І журивсь нарцис, і в'янув,
І хотів любить лілею,
Що здаля дивилась журно
І лила ночами сльози.
І питав нарцис троянду:
«Ой не в'яль, трояндо, серце!
Не мене ти, квітко, любиш,
Не про мене, квітко, мариш».
І хилилася журливо,
І [зотліла] знов троянда,
І казала: «Ти не віриш?!
Що ж мені робить з тобою?»
І нарцис радів від щастя,
І очей не зводив з неї,
А душа його горіла
У огні палкім кохання.
А коли нарцис дізнався,
Що вона другого любе,
Він спитав її нервово:
«Чом ти раньше не сказала?»
І мовчала знов троянда,
І хиливсь нарцис додолу,
І вмирав у тихім жалю,
І шептав в знесиллі: «За що?»
І коли зітхнув востаннє,
Заридала враз троянда
І на нього впала з криком:
«Я тебе люблю, нарцисе!»
І здригнув нарцис від щастя,
І хотів з землі піднятись,
Але його серце в час той
Тільки спать і спать хотіло.
1.10.1905
«Гроза пройшла... Повітря чисте…»
Гроза пройшла... Повітря чисте,
Проміння б'є, роса тремтить...
Ожити б їм, розправить листя
І світ, тепло і радість пить.
Чому ж стоять вони в печалі?
Чому усмішка їх гірка?!
Які їх душу палять жалі,
Прибила думка їх яка?!
Хай серце змучилось в недолі,
Але воно могло б ще жить...
Невже розбитий дзвін ніколи,
Як наперед, не задзвенить?!
1905
«Гей, спинися, вітре буйний!..»
Гей, спинися, вітре буйний!
Не лети - постій!
Як угледиш мою милу,
Уклонися їй!
Вітер згорда: «Хто ти будеш?»
«Хто я? Я - козак
З вільним духом, з ніжним серцем,
З іскрами в очах».
Стиснув руку мою вітер,
Радо привітавсь,
Бо угледіть в людях брата
Він не сподівавсь.
1905
«Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє…»
Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє,
Як та весна, в розкошах мрій своїх.
Нехай квітки сьогодні вітер позриває,
Розквітнуть завтра кращі їх.
Я молодість люблю! Вона, як хвиля, лине
І грудьми в скелі гострі б'є,
І хай вона розіб'ється і згине,
Ще зграя хвиль за нею йде.
Я молодість люблю! Вся зіткана з любові,
Вона в негоди злі літа
І всюди крилами, гарячими від крові,
З землі туман і тьму зміта.
Я молодість люблю! Вона людському духу,
Що нивам спаленим роса,
Не будь її, давно було б життя без руху
І жити б стратилась краса.
1905
«Цілують квітень солов’ї…»
Цілують квітень солов'ї,
І поцілунків їх - без краю...
Вартують-слухають гаї,
І мліють квіти серед гаю.
Але коли б серед гаїв
З тобою ми поцілувались,
Всі поцілунки солов'їв,
Як струни, нагло б обірвались.
Спинили б льот хмарки в півмлі,
Тремтіть би зорі перестали,
І вже б до ранку солов'ї
Співать пісні свої не стали.
1905
ПІСНЯ СЕЛЯН
Биймо у дзвони, кличмо до зброї,
Скиньмо з народу гнітюче ярмо!
Хай ми поляжем в кривавому бої,
Смертю своєю життя ми дамо:
Щастя і долю,
Землю і волю,
Волю рабам,
Рівність братам!
Мачуху-землю віки ми орали,
Бились над нею своїми грудьми,
Хлібом царів і панів годували,
З голоду ж пухли і мерли самі.
Годі глумитись!
Час нам помститись!
Встаньте ж, брати,
Згиньте, кати!
Тюрми прокляті нам час зруйнувати,
В купи каміння їх мури згорнуть,
Час нам невольників всіх розкувати,
В рідні оселі їх знову вернуть.
Рідная хата,
Батько і мати.
Скрики усіх,
Сльози і сміх.
Хай нас вбивають,
