З неопублікованого - Олександр Олесь

ріжуть, стріляють,

Всіх нас ніколи кати не уб'ють,-

 

Ті ж, що за долю і волю вмирають,

Смертю своєю життя нам дають.

 

Ніч розганяють,

Ярма здіймають,

Вільним від пут

Роблять свій люд.

 

Згаснуть пожежі, і згинуть тирани,

Зломиться шабля і штик москаля,

Вільна країна нам матір'ю стане,

Всіх нагодує й напоїть земля.

 

Гей-но ж за долю,

Землю і волю,

Волю рабів,

Рівність братів.

 

1905

 

«Ще в нас вогонь не згас в грудях…»

 

 

Ще в нас вогонь не згас в грудях,

Ще має наш народний стяг.

І тільки січі прийде час,

Злетяться враз мільйони нас.

 

Від крові дух наш охмелів

І впав, і спав віки без снів,

А вдарить грім з народних хмар -

І знищить хижих яничар.

Біда катам, біда катам,

І слава нам, і слава нам!

 

Повстане всяк, хто краю друг,

В кім кров живе і вільний дух,

І груди зранені степів

Обмиє кровію круків.

 

І на степу посходить знов

І воля, й слава, і любов,

І зацвітуть, як мак, вони,

І [щастя діждуть] їх сини.

Вставай від сна,

Іде весна, іде весна.

 

Он глянь: вже лицарі летять

Народ з неволі визволять.

Десь [в поміч] грізно вдарив грім -

То гасло бою: бій за ним.

 

Брат волі й правди, [рятуй] край,

На бій страшний за їх вставай,

Спасай життя і честь свою

І вслав себе навік в бою.

Вставай від [сна],

Мине весна.

 

1905

 

«Як?! Сонця теплого нема?..»

 

 

Як?! Сонця теплого нема?

Нема квіток? Немає літа?

Так чим же так душа моя зогріта,

Коли навколо холод і зима?

 

Ридання вітру... блиск снігів...

Але ж я чув пташині звуки

І бачив, як гойдались луки,

І чув, як темний гай шумів.

 

Ах! То був сон? То ти вві сні

Мені казки ясні шептала

І над снігами розсипала

Квітки, проміння і пісні.

 

1905

 

«Спи, моя милая, спи, моя любая…»

 

 

Спи, моя милая, спи, моя любая,

Спи,- мої думи не сплять:

Всю ніч безкраїми янголів зграями

Тихо до тебе летять.

 

Та несе квіти веснянії, пишнії,

Друга - чуть-чуть співа,

Третя розказує казки розкішнії,

Казками сон повіва.

 

Одна лиш думонька, чимось засмучена,

Каже до болю в журбі,

Як моє серденько, стомлене, змучене,

В тузі болить по тобі.

 

Спи, моє золото, спи, моє серденько,

Спи,- я за тебе не сплю:

В ніченьку літнюю, срібно-блакитную

Пісню складаю свою.

 

Перлами сліз моїх, квітами-згуками

Я уберу тебе всю,-

Власними шкодами, власними муками

Щастя тобі принесу...

 

...Спить моя милая,- радісне личенько,

Радісні мислі її...

Спи, моя любая, сон твій і ліженько

Думи вартують мої!

 

1905

 

«Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати…»

 

 

Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати,

Хай бринять на нас люті кайдани.

Як угледим зорю золотої мети,

Наше сонце з-за обрію встане.

 

І коли ми упали, розбиті без сил,

В грудях з стрілами гострими впали,

В той же мент замість нас із безхрестих могил

Наші діди усі повставали.

 

[1905]

 

«Досить були ми німими рабами…»

 

 

Досить були ми німими рабами,

Досить носився той посміх над нами!

Час нам, рабам, усім встать,

Дяку за глум їх і кривди віддать.

Гнів наш запале і кров нашу, й груди,

Лавою ми поллємося усюди,

Знищим, зруйнуєм і спалим катів,

Нам не утримать свій гнів.

Довго терпіли і довго ми скніли,

Довго їх кров'ю своєю поїли.

Ой не ласуйте, лихі павуки,

Пекло ми зробим вам тут за гріхи.

Геть, коли хочте живими, тікайте,

З гніву народного - діток ховайте.

Жаль наш у нашому гніві згорить,

Нас не уміли жаліть.

 

1905

 

«Чому не радує весна…»

 

 

Чому не радує весна,

Коли весь ліс, як арфа, грає,

А струни Бог перебирає,

Рука його ясна.

 

Моя ж бандура на стіні,

Вітри душі її ламають,

І струни порвані не грають,

І Бог мій у труні.

 

О веснонько! Верни мені,

Верни не молодість, а віру,

Що я життю приніс в офіру…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

[1905]

 

«О, не життя, а люде злі…»

 

 

О, не життя, а люде злі...

Для себе ж злі без краю...

Вони єдині на землі

Зробили пекло з раю.

 

[1905]

 

«Слова в поезії - квітки…»

 

 

Слова в поезії - квітки.

І щоб сплітати з їх вінки,

І щоб давати перли-штуки,

Потрібні час і майстра руки.

 

[1905]

 

«Була чудова ніч - вгорі…»

 

 

Була чудова ніч - вгорі,

На вквітчанім хмархами небі,

Стобарвно сяли дві зорі

І мовчки вабили до себе.

 

І я з