Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Ну, добре, – прошепотіла вона. – Давай краще подумаємо про твої коштовності. Ягайло ще не забрав їх?

  - Ні, – Сонька витерла сльози. – Усі мої прикраси лежать у цій скриньці...

  Легким порухом підборіддя Сонька вказала на велику скриньку, що стояла на столику біля ліжка.

  - Чудово! – зраділа тітка Уляна. – З твого дозволу, я їх заховаю у таємному місці. Згадає Ягайло про коштовності, захоче їх забрати – а коштовностей вже нема!

  Сонька байдуже дивилася, як тітка Уляна настромлює персні на усі свої пальці, чіпляє намиста на повну шию та ховає за корсетом грона сережок. Звісно, Вітовтиха забрала не все, але вибрала найкращі з прикрас. А потім жалібно зітхнула:

  - Мені вже час йти. А ти, Сонько, не хвилюйся. Я поклопочу за тебе перед королем.

  Вона поцілувала племінницю у чоло і висковзнула з опочивальні, перш ніж Сонька оговталася і захотіла запитати: де саме княгиня Уляна приховає коштовності королеви?

  І знову потягнулися довгі дні невизначенності. Як болісно жити між страхом та надією!

  Візити короля і тітки Уляни не здивували Соньку. Зате візит єпископа Збігнєва  став несподіванкою.

  Єпископ, схожий на велику фіолетову кулю у своїй підбитій білим хутром мантії, вкотився в опочивальню королеви.  

  - Ваша королівська милість, – промовив він і простянув Соньці пухку руку з пасторським перснем на середньому пальці.

  Сонька прикусила губи, щоб не заплакати. Її вже давно не називали «королівською милістю». Вона поштиво поцілувала перстень і прошепотіла:

  - Благословіть! Ви ж за цим прийшли, пане єпископе.

  - Не тільки, – відповів він.

  - А за чим тоді? – здивувалася Сонька. – Невже король хоче, щоб я сповідалася вам? А потім ви розповісте йому, зраджувала я чи ні?

  - Ваша милість ображає мене, – зітхнув єпископ. – Я прийшов не за сповіддю. І навіть якщо ви захочете сповідатися, то я не видам таємницю сповіді. Це – священне.

  - Що тоді? Не мучте мене. Я й так вже багато настраждалася, – заблагала Сонька.

  - Я згадав, як навчав вас польської мови, – посміхнувся єпископ. – Вашій милості спочатку ніяк не давалося письмо...

  - Так, я пам’ятаю.

  - Я прийшов дати вам ще один урок. Найважливіший.

Єпископ зробив особливий наголос на останнє слово. Сонька насторожилася:

  - Що ви маєте на увазі?

  - Сідайте і пишіть. Сподіваюся, чорнила та папір у вас не відібрали.

  - Не відібрали, – зітхнула Сонька. –Але мені нікому писати, окрім матері та сестер. Та й їм я вже давно не писала. Рука не підіймається. І думки не вкладаються у речення.

  - Ви напишете лист до короля. Я сам продиктую, що писати.

  Він змусив Соньку сісти за стіл, поклав перед нею папір і власноруч приніс з сусідньої кімнати чорнильницю з пером.   

  - Пишіть...

  Під диктування єпископа Сонька старанно писала листа до Ягайла. Там вона клялася у своїй невинності, запевняла короля у своєму вічному коханні, нагадувала про те, що народила спадкоємця корони. А ще – натякала, що увесь цей скандал з коханцями – то підла вигадка ворогів Ягайла, які хочуть, щоб старий король залишився без дружини і сина, якого можуть оголосити народженим від коханця. А в такому випадку малий Владислав втратить право на престол. І все це було написано у найвишуканіших та найжалібніших виразах.

  Сонька навіть заусміхалася. Лист вселив у неї надію. Може, Ягайло змилується над нею?

  Єпископ Збігнев старанно згорнув папір і сказав, щоб Сонька запечатала власною печаткою.   

  - Цей лист я передам у руки королю, – сказав він.

  Але на цьому не скінчилося. Збігнєв Олесницький також надиктував Соньці промову, яку вона мала виголосити в суді. І, перш ніж, покинути жінку, порадив, щоб  Сонька вивчила ту промову напам’ять. Так, щоб зворушити шляхтичів, які будуть її судити.

  Бо суд відбудеться скоро. І не відомо, що станеться раніше – народження дитини, яку королева носить під серцем, чи суд над нею.

  Її доля залежала від волі короля Ягайла та рішення суддів.