Королева Сонька - Ірина Звонок

  - І ти знаєш хто він – отой розбишака, який насмілився наставити роги королю?                                    

  - Знаю. І тобі скажу, якщо поцілуєш мене. Ну, ходи вже до мене, моя солоденька...  

  - Тобі б тільки милуватися, – Василинка вередливо закопилила губу.

  - А що нам ще робити? – щиро здивувався він.

  - Подумати, що робити з Сонькою.

  - Та біс із нею! Хай витворяє, що хоче. То вже справа короля. Хай сам дбає про свою честь. А мене вже завтра тут не буде.

  - Е, ні! Я це так не залишу! Хто б міг подумати, що Сонька така підступна? Вона відбила у мене короля, а тепер ще й зраджує його! Яка підлість з її боку!

  - Вона робить те ж саме, що й ти, – реготнув Баба.

  - Вона королева! – вигукнула Василинка. – Її обов’язок – бути взірцем для всіх жінок.

Вона впала на ліжко і заплакала.  

  - Що з тобою? – здивувався Іван. – Боїшся за сестру?

  - Боюся?! – Василинка підвела на нього заплакані очі, в яких блищала ненависть. – Навпаки, я хочу, щоб Сонька була покарана, як вона заслужила. Вона вкрала у мене корону, а поводиться, як справжня повія. Як я хочу помститися... – простогнала вона.

  Іван Баба мовчав, намагаючи зібрати думки докупи. Врешті решт, махнув рукою: хай буде, як має статися. Сонька сама винна. Завела собі коханця, а його, Івана Друцького, відштовхнула. І даремно, бо він міг би захистити Соньку, а тепер не стане на захист її честі. Нехай відповідає за свої вчинки!

  Василинка тим часом обміркувала помсту.    

  - Ти вмієш писати польською? – запитала вона.

Іван Баба кивнув:  

  - Не дуже добре, але вмію.  

  - Тоді сідай за стіл і пиши листа.

І Василинка почала диктувати:

  - «Королева Софія зраджує короля Ягайла. У цьому можна впевнитися, якщо простежити за її охоронцями». Написав?

  - Так. Як підписати?

  - Ніяк! Не став ні підписа, ні печатки. Залиш на столі. Я сама вирішу, кому того листа вручити.

  За вікном, у зимовій темряві проспівали півні.

  - Тепер йди до мене, – Василинка розкрила обійми Іванові, який вже трусився від нетерплячки.

***

    Наступного ранку Василинка прокинулася, коли Івана вже не було у її ліжку. Мабуть, його не було вже у Кракові.

  Василинка звеліла, щоб на сніданок їй подали медові пряники з гарячим молоком. Поснідала, причепурилася і попрямувала у собор Святих Станіслава та Вацлава. Вона вже знала, кому передасть листа.

  Королівна Ядвіга, вбрана в чорне, сиділа у на довгій скамниці у першому ряду і молилася. Месу вже відслужили, але вона, за звичкою, залишилася у храмі. Їй подобалося сидіти у соборі, де навіть повітря було особливим, і думати про своє.

  Василинка підійшла нечутно і присіла поруч. Королівна Ядвіга озирнулася, упізнала сестру мачухи і вражено подивилася на неї. Промовила, тамуючи відразу:   

  - Чого бажає пані княгиня?

  - Передати листа вашій милості, – Василинка поклала папірець, скручений у трубочку та скамницю, між обома жінками.

  - Що це? Прохання? – королівна гидливо тицьнула пальцем у папірець.

Василинка терпляче пояснила:

  - Це лист, який вночі підкинули мені. Але я подумала, що вашій милості слід про це знати. Як ви вирішите, так і буде.

  Королівна, здивована, розгорнула і прочитала листа. Підвела погляд на Василинку.

  - Це правда?

  - Не знаю, – княгиня пересмикнула плечима. – Я знаю лише одне: королева повинна зберігати цноту. Інакше вона негідна носити корону.

Ядвіга згорнула листа і сховала на грудях.  

  - Дякую, – кивнула вона Василинці вже без зневаги.

  Княгиня вклонилася і покинула королівну. Вона спішила до виходу, начебто намагалася втекти від свого вчинку, від самої себе.

  Перед виходом стояла велика кам’яна чаша зі свяченою водою. Кожен, хто заходив у собор, торкався води кінчиками пальців і хрестився. Православна Василинка не мала такої звички. Її обличчя палало, начебто вогнем. Тільки вода могла охолодити гарячі щоки. Ні про що не думаючи, Василинка нахилилася над чашею, щедро зачерпнула свячену воду обома долонями і умила своє обличчя.    

  - Що ти робиш, сестро? – почула вона здивований вигук.

  Василинка обернулася. Поруч із нею стояла Сонька у супроводі шести придворних панночок і двох охоронців. Королева посміхалася і тримала у руках чорний молитовник та чотки з кипарисового дерева. 

  - Це вода не для вмивання, – промовила вона сестрі. – Втім, сподіваюся, що Господь благосливить тебе так само щедро, як ти вмилася.

  Василинка розгублено мовчала.