Королева Сонька - Ірина Звонок

  Наступного ранку з’явився князь Вітовт. Начебто Соньці мало було Івана Баби.

  Звісно, Вітовт не кидався на жінку, як зголодніла тварина. Це було ні до чого могутньому та поважному володарю Литви. Він прийшов до неї, як князь до королеви.

  Сонька саме гаптувала покривало на вівтар для собору Святих Станіслава та Вацлава. Вона сиділа біля високого вікна у оточенні панночок. Ельжбета Щуковська, сидячи у ніг королеви, читала уголос книгу про кохання. Роман про лицаря Трістана та Ізольду Златокосу.

  Дівчата зачаровано слухали. Книга про велике кохання змушувала їх зітхати. Навіть королева не втрималася від зітхань, коли почула про те, як Трістан та Ізольда грали в шахи на кораблі, що віз їх до королівства Корнуельс, де на Ізольду чекав наречений, король Марк.

  - Певно, той король Марк був старим та огидним, тому прекрасна Ізольда і покохала молодого лицаря, а не через чарівний трунок, – промовила вона.

І панночки охоче погодилися з королевою.

  Саме у цю мить у покої королеви увірвався князь Вітовт, голосно тупочучи жовтими чоботами. Низько вклонився, вітаючи Соньку.

  - Рада тебе бачити дядечку, – Сонька відклала шитво і підвелася, підставляючи обидві щоки під поцілунки Вітовта.

  - Що ви тут читаєте? – князь розсівся на запропонованому стільці, який виявився для нього замалим.

  - Лицарський роман, дядечку, – відповіла Сонька.

  - А, це добре! – зрадів Вітовт. – Тоді я теж послухаю.

  Він слухав приблизно чверть години, а потім заявив:

  - Мені теж мої придворні скоморохи розповідали про лицаря Трищана та його бабу, як її там у біса звали? Навіть виставу показували. Цікава оповідка, але занадто багато часу говориться про кохання, і занадто мало – про лицарські битви. Мені б більше сподобалося, якби було навпаки.

    - Ах, дядечку, жінкам якраз подобаються розповіді про кохання.

Князь Вітовт нахабно посміхнувся, показуючи Соньці жовті зуби:  

  - Не маю сумніву у тому, що жінки втрачають голову від такої дурниці, як кохання. Я теж закохувався у молоді роки. Але тепер порозумнішав і зрозумів, що єдина річ, за яку варто боротися, – це влада. До речі, можу я поговорити з тобою наодинці?

Сонька не хотіла залишатися наодинці з князем. 

  - Ми можемо розмовляти русинською, – запропонувала вона. – Так нас ніхто не зрозуміє.

  - Ще й як зрозуміють! – вигукнув він. – Мови дуже схожі, а твої придворні панни занадто хитрющі. Хіба що перейдемо на литовську.

  - Я не розумію литовської, – відповіла Сонька.

  - Я це знаю, тому й запропонував тобі поговорити віч-на-віч.

  - Про що?

  - Про важливі державні справи. Є у мене одне прохання до короля Ягайла. І я прошу тебе, щоб ти замовила за мене слово перед королем.

  - Залиште нас, – звеліла Сонька придворним паннам.

  Вітовт вичекав, поки дівчата зникнуть і зачинять за собою двері. Запитав, киваючи у бік передпокою:

  - Вони не підслухають?

  - Я довіряю моїм паннам, – щоб приховати хвилювання, Сонька взяла в руки покривало і зробила вигляд, нібито уважно розглядає візерунок.

  - Вважаєш, що вони не видадуть твою таємницю? – Вітовт грайливо підморгнув.

Сонька заперечила:

  - Не розумію, про що йде мова. У мене немає таємниць.

  - Немає, то й немає. Хай буде так, – погодився Вітовт.

  Він, здавалося, нікуди не спішив. Сидів, широко розставивши ноги у жовтих чоботях, і опирався підборіддям на меч, який встановив у щілинку між двома плитками підлоги. Дивився поперед себе і насвистував веселу солдатську пісеньку.

  - Кажи вже, дядечку, – не витримала Сонька.

  - Та так, дрібниці, – відмахнувся Вітовт. – Просто є у твоєї тітки Уляни велике бажання: стати королевою. Отож мені нічого іншого не лишається, як зробитися королем.

  Князь кумедно розвів руками. Начебто й справді він просто виконував волю дружини, а самому йому б і в голову не прийшло бігати за коронами.   

  - Королем Чехії? – перепитала Сонька. – Так, я пам’ятаю. Тітка Уляна казала мені... Я тоді поговорила з королем, але він пояснив мені, що у Чехії сталася складна ситуація. І краще нам відступитися, щоб не сваритися з королем Сигізмундом.

  - Та біс із ними усіма: і з Сигізмундом, і з Чехією, і з тими клятими гуситами! – вилаявся Вітовт. – Спочатку вони хотіли обрати мене своїм королем, а потім, бачте, передумали! Е, ні! Я тепер порозумнішав і не шукаю корони у чужих краях. Я хочу стати королем моєї рідної Литви.

  Сонька здивовано кліпнула очима. А Вітовт провадив далі:

  - Чом би й ні? Чим я гірший від Ягайла? Ми з ним рівні і по народженню, і по лицарській звитязі. Він став королем Польші. Я теж хочу бути королем. Справедливо?

  - Справедливо, – змушена була погодитися Сонька. Князь Вітовт ошелешив її своїм шаленим натиском.