Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Як ти мене заслинив... – усміхнулася вона, рукавом витираючи вологий слід.

  - Мені сказали, що жінок цілують саме так, – зашарівся він.

  - Коли ми одружимося, то зможемо цілуватися по-справжньому, – пообіцяла Ядвіга.

  - Коли це буде... – сумно зітхнув Фрідріх.

  - Коли тобі виповниться шістнадцять. Так пообіцяв мені батько.

  - Ще цілих два роки... Два довгих роки...

  - Але ти вже зараз можеш довести мені твоє кохання.

  - Як? – стрепенувся Фрідріх.

  - Пообіцяй, що нікому не скажеш.

  - Обіцяю.

  Ядвіга нахилилася до хлопця. Її русяве волосся, яке вона на ніч заплітали у косу, а вдень розпускала по плечах, як личило неодруженій королівській доньці, торкнулося його щоки. Від хвилювання він був ладен здійснити будь-який подвиг на честь дами свого серця. Зовсім, як оті лицарі, про яких складають легенди та яких оспівують придворні менестрелі.   

  - Моя мачуха має коханця, – обурено вигукнула Ядвіга.

  - Це ж гріх! – Фрідріх від несподіванки вилупив блакитні очі. – А що каже король Владислав?

  - Батько на старості років став сліпим та глухим. Нічого не хоче бачити, – крізь зуби процідила Ядвіга.

  - Треба відкрити йому очі, – впевнено промовив Фрідріх.

Ядвіга повільно похитала головою:

  - Батько не повірить, поки на власні очі не побачить коханця мачухи.

  - Треба його вистежити, зловити і поставити перед королем.

  Ядвіга аж пискнула від задоволення. Обхопила руками принца і розцілувала його у обидві щоки. Вигукнула:  

  - Який ти розумник! Я саме про це й збиралася тебе попросити, а ти, бач, сам здогадався. Допоможеш мені зловити Соньчиного коханця? Допоможеш?..

  - Так! – з готовністю відгукнувся Фрідріх. – А хто він?

  - Я й сама не знаю. Мені відомо тільки що він – один з її охоронців. Треба простежити вночі за її покоями. Подивитися, хто до неї входить і виходить.

  - Я зроблю це.

  - Який ти милий... – Ядвіга долонею попестила його ніжну напівдитячу щоку.

  Русявий та блакитноокий Фрідріх почервонів по самі вуха.

  - У тебе вже ростуть вусики! – вигукнула Ядвіга, відсмикуючи руку. – Ти вже зовсім дорослий... Я скажу батькові, щоб він одружив нас якнайшвидше.

  Фрідріх, як кіт, потерся щокою об її долоню, яку встиг перехопити. Слова Ядвіги надали йому хоробрості. Тепер він був готовий заради неї на що завгодно!

  - Я зараз же піду у покої королеви! – вигукнув хлопець, підскочивши зі стільця і схопившись за кинжал, який носив на поясі замість меча, бо його ще не посвятили у лицарі. – Я перерию там все і за вухо витягну коханця на світ Божий! Я...

  - Мовчи! – Ядвіга схопила його за кінчик плаща. – Треба діяти обережно. Вночі. І дуже тихо, щоб передчасно не сполохати коханців. З тобою піде один з найвірніших моїх охоронців, лицар Ян Страж.

  - То я буду не один? – розчаровано промовив Фрідріх.

  - Ні. Але тільки через те, що я дбаю про твою безпеку.

  І Ядвіга ще раз поцілувала нареченого.

  Фрідріх вийшов з покоїв королівни, умліваючи від щастя. Нарешті його кохана побачила у ньому дорослого лицаря і довірила йому важливу справу. Він навіть пройшов, гордовито задираючи голову, повз покоїв королеви. І презирливо подивився у бік вартових. А вони, здоровенні сильні вояки, лише розреготалися, стежачи за поведінкою малого німецького принца, пишно вдягненого і набундюченого, як горобчик, що вважає себе орлом.