Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сам єпископ, величний у фіолетовій сутані та високій позолоченій митрі, вів королевича за руку. Перед ними несли ті самі два меча, які вже стали святинею. А на шляху малого королевича вишикувалися воїни, які тримали прапори тевтонських лицарів, повержених у битві при Грюнвальді. А коли син Ягайла проходив повз, то прапори схилялися додолу перед ним. Грандіозне видовище!

  Єпископ Збігнєв Олесницький, режисер видовища, пречудово розумів, які спогади сколихнулися у грудях шляхтичів. І відразу ж вирішив посилити враження. Королевич Владислав сидів на позолоченому стільці, схожому на трон, а мати королева поклала руку на плече хлопчику.

  Першим виступив пан Спитко. Вказуючи рукою на князя Земовита, він промовив:

  - Допоки ми, поляки, вибиратимемо собі королів серед чужинців? Невже серед нас немає нащадків Пястів, наших старовинних королів? Невже нема нікого, хто б відродив славу короліства польського?

  Примруженим оком пан Спитко обвів шляхтичів, що зібралися на сейм. Чоловіки, що зараз вирішували долю королівства, напружено чекали. Деякі опиралися підборіддям на мечі. У залі запанувала тиша.  

  - Є така людина! – раптом вигукнув Спитко з Мельштина і різким рухом вказав на князя Земовита. – Ось він, перед вами. Справжній Пяст, нащадок наших старовинних королів. Спражній воїн, який брав участь у славній Грюнвальдській битві. Князь Земовит власноруч полонив трьох хрестоносців. А скількох вбив – того він і сам не пам’ятає, бо рубив мечем направо і наліво, не спиняючись у шаленому бойовищу. Саме такий король нам і потрібен, а не мале хлоп’я, з якого хтозна що виросте. Оберімо ж Пяста!

  - Пяста! Пяста! – заволали прихильники князя Земовита.

  Земовит озирнувся, щоб підрахувати тих, хто підтримав його. Йому здалося, що більшість виборців похмуро мовчала. Були й такі, що відводили очі, щоб не зустрітися з ним поглядом. Втім, він гордовито посміхнувся.

  Після Спитка виступив єпископ Олесницький. Його голос спочатку був тихий та спокійний, як плин Вісли. Він не кликав до бою, він запрошував подумати. Але з кожним новим реченням його тон ставав піднесеним та проникливим.  

  - Король Владислав прийшов у Польщу з Литви, це правда, – впевнено виголосив він. – Але що з того? Він став одним з найкращих королів. Князь Земовит хвалиться тим, що був у той день при Грюнвальді. Честь йому і слава за це! Але багато присутніх у цій залі панів були тоді на ратному полі! Та й я сам знаходився там, поруч з королем. І навіть захистив його своїм щитом, коли ворожий меч був націлений на мого короля... Мені тоді було лише двадцять років. Це пізніше я обрав служіння Церкві, – зітхнув єпископ. – А у той день я побачив справжнє чудо: король Владислав врятував Польщу. І тоді я зрозумів, що сам Господь благословив його. Милість Божа лежить на Владиславові Ягайлі та його нащадках! Кого ж ви оберете, панове? Доля нашого королівства – у ваших руках. Закликаю вас, зробіть правильний вибір! Невже син славетного короля гідний корони менше, ніж син князя?

  Єпископ Збігнєв зробив паузу. За своє життя він склав багато проповідей, і чудово знав, коли підвищити голос, коли пустити сльозу. Також йому було відомо головне правило оратора: останнє речення залишає найсильніше враження. А тому воно має бути найвлучнішим.

  Єпископ спокійно перечекав гомін, який вчинили шляхтичі. А потім додав по-буденному:  

  - І не забувайте, яку обіцянку ви дали покійному королю Владиславу: обрати королем його сина в обмін на отримані привілеї.

І це речення теж змусило шляхтичів замислитися.

  Після палких дебатів настав час голосування. Поруч з єпископом став його молодший брат, Ян Олесницький. Пан Ян розставив ноги у червоних чоботях, взявся долонями за боки і голосно гаркнув:

  -  Хто хоче бачити нашим повелителем королевича Владислава, той нехай стане з правого боку. А хто стоїть за князя Земовита, той нехай перейде на лівий бік.

  Так голосували ще у Стародавньому Римі. І відразу було видно, чиї прихильники перемагають.

  Цього разу не потрібно було й перераховувати. Більшість шляхтичів подалося праворуч. На боці князя Земовита залишилася лише невелика купка прихильників. Єпископ суворо звів докупи густі брови – і чоловіки з Земовитової купки завагалися. То один, то інший перебігав на правий бік. Нарешті біля князя залишився тільки Спитко з Мельштина. Та й той промурмотів щось на кшталт: «Ну, якщо для королівства Польського це – кращий вибір...», та й сам перейшов до прихильників королевича Владислава. Врешті-решт, здався і сам Земовит Мазовецький і Плоцький. Він похнюпив голову і, повільно пересуваючи ноги, став поруч з усіма.

  Єпископ Олесницький зробив непомітний знак – і хор хлопчиків гучно і радісно заспівав:  

  - Слава, слава королю Владиславу!

  Здійснилося! Історія Польщі зробила крутий поворот. На троні Пястів остаточно закріпилася нова династія – Ягелони, нащадки короля Ягайла.