Парадокс любові - Паскаль Брюкнер

мов камінь, тяжіє над нами. Народжене на крові мучеників, християнство чимдуж прагне донести до всього світу Добру Звістку, а потім росте на крові своїх ближніх, зокрема, братів-схизматиків, православних, катарів, протестантів, і в такий спосіб закладає основи агресивного характеру західної культури. Крім того, Рим — опора справжньої віри, адже на латині Roma є анаграмою слова amor, тобто любов. Хіба не порівнював Паскаль устрій любові з караючим мечем Ісуса, який прийшов, щоб до самісіньких основ збурити людську спільноту? Треба змусити язичників увірувати, скаже святий Авґустин, спочатку вони будуть вдавати, ніби вірять, а потім увірують по-справжньому[141]. А в праці «Проти Фауста» він виправдовує застосування релігійного примусу проти єретиків, якими за тієї пори були маніхеї, пояснюючи, що треба зробити їх щасливими всупереч їхній волі, аби вони йшли шляхами Господніми. Караючи безбожників, треба забувати про співчуття. В 417 році у листі до трибуна Боніфація, який відповідав за репресії донатистів, ще одної єретичної секти, святий Авґустин висловив думку, яка стала церковною доктриною на декілька століть уперед: «Є неправедні переслідування, що їх здійснюють єретики проти Церкви Христової, і є праведні переслідування, які Церква Христова здійснює проти єретиків (…) Церква, яка переслідує, керується любов'ю, а єретики — жорстокістю (…) Церква переслідує своїх ворогів, аж поки спірве їх і впокорить у їхній гордоті й марнославстві, щоб вони долучилися до блага істини (…) Церква у своєму милосерді трудиться, щоб позбавити їх загибелі й уберегти від смерті».[142]

Оскільки всі люди мають право на порятунок, було б помилкою позбавити їх такої можливості, тож потрібно об'єднати людські душі в єдину родину. Найкраще примусити ближнього чи навіть і вбити його, тільки не залишати в полоні гріха. «Нема спасіння поза Церквою», проголосить через тисячоліття, в 1545 році, у добу Контрреформації, Тридентський Собор. У святого Авґустина знаходимо ще одне страшне й показове формулювання: «Утримайся від любові в цім житті, щоб не згубити вічне життя (…) Якщо ти любив нерозумно, то зненавидів, — якщо зненавидів розумно, то полюбив». «Розумно ненавидіти»: як не розпізнати в цих словах (навіть якщо святий Авґустин не мав безпосередньо того на увазі, коли писав ті слова) заклику до виполонення всіх, хто не дотримується істинної віри? Не повторити минулого, перетворити систему людських стосунків — такий, од Павла взявши початок, засновок християнства, яким пояснюється лютість цієї релігії[143]. Він і надав войовничої тональності нашому еротизмові, навіть якщо останній і протистоїть їй: цей войовничий патос бере початок безпосередньо з цієї доктрини, тож маркіз де Сад тільки шалене дитя феодалізму й виродженого католицизму.

Навіть любов, яку Бог дарує своєму творінню, має двозначний характер. «Людина, яку любить Господь, — пише панотець Андерс Нигрен, — не становить цінності сама собою; цінності їй надає той факт, що Господь її любить»[144]. Чудернацька приязнь, адже вона від самого початку заявляє, що її об'єкт нікчемний і не вартий уваги. Бог є любов, а людина, пропаща істота, не варта любові. «Він «пустив нас на світ, — пояснює святий Франциск Сальський (XVII століття), — без будь-якої потреби, тому ви геть йому ні до чого, а лише задля того, щоб виявити до вас свою добрість, обдарувавши вас благодаттю і славою»[145]. Це вчиняє людину істотою, яку слід напучувати і поправляти, якщо вже вона така глуха до Божистої мудрості. Вбивство в ім'я Бога не може бути злочином, тому що Бог — це любов: кожен, хто перебуває поза його впливом, огидний і заслуговує на покарання.

Тим-то середньовічні інквізитори, яких спонукало «спочування» до звинуваченого, були певні, що діють заради його спасіння, коли завдають йому тортур[146]. Ті риси християнства, що зробили його популярним (набожність, спільне духовне поривання, віра у надприродне призначення) зробили його і небезпечним. Ненависть, мов та хвиля, могла здійнятися посеред цього океану незмірної любові, який постачав нових беззбройних жертв. Солоденькі балачки прелатів, які довіряли виконання покарань світській владі, слугували тій волі до влади, яка не відзначається милосердям. Християнство винайшло «злочин з альтруїстичних спонук», який коївся в атмосфері високого духовного піднесення. Іслам, принаймні, чесніший у його переконаності в тому, що він єдино істинна віра, він не вдає, ніби миролюбно налаштований до невір[147]. Отак стає зрозумілим сенс пречудового і безглуздого євангельського припису: «Любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючих вас, чиніть добро ненавидячим вас і молітеся за кривдників ваших та гонителів» (Мт: 5, 44–45). З одного боку. Любити своїх ворогів означає намагатися переконати катів у тому, що вони перебувають у заблуді[148], а з другої, виявляти ворогам духовну послугу, позбавляючи їх життя, знищуючи з любові задля їхнього ж порятунку. Християнство дособорного періоду — це гноблення ніжністю: насильство шляхетних почуттів, солодка жорстокість, войовнича любов. Про нього можна сказати, як ото про італійського лівоцентриста Романо Проді: він випромінює доброту всіма своїми пазурами[149].

4) Товариська спільнота

Те, що всі ми брати у Бозі, є великим завоюванням монотеїзму, який запровадив цілковиту рівність людей. Те, що це братерство мусить знаходити свій вияв у формі обов'язкового долучення до нього, накладає свої обмеження на його універсальність. Долучення стало синонімом закріпачення. Існує чимало ситуацій, коли люди надають перевагу відокремленості, а не скупченню, коли схожість у головному не повинна заважати їхньому прагненню жити окремо[150]. Цілком очевидне зближення християнства з комунізмом, цим сучасним різновидом єресі, що, немов крізь лупу, дає змогу побачити усі недоліки християнства. Марксистська влада нещадно переслідувала християн усіх конфесій, запозичивши проте в християнської доктрини всі її засадничі принципи, вчинивши пролетаріат всесвітнім Христом і наділивши його функцією покути, і цей клас, який був нічим, повинен був стати всім. Марксисти уявляли собі майбутнє суспільство як земне утілення євангельських обіцянок. Роза Люксембург навіть посилалася на Батьків Церкви і вбачала в комунізмі світську релігію для нещасних. Додамо, що обидві доктрини вимагають прийняти їх у повному обсязі, не залишаючи навіть найменшої лазівки для критичного ставлення. Вони постійно цитують Святе Письмо, посилаються на Великих Попередників, відчувають недовіру до всього, що відхиляється від єдино правильного шляху, не можуть примирити дух і літеру вчення. Обидві доктрини ухвалюють вирок цьому світові в ім'я іншого світу, якого люди не знають: в одному випадку це вічне життя, в іншому — безкласове суспільство. Звідси випливає можливість тримати у в'язницях і вбивати непокірних заради щасливого майбутнього, про яке вони нічого не знають і яке треба їм утовкмачити в голови. Гармонія за допомогою кулака, ось що вони нам проповідують.

Ми насилу