Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Привабливість клубів, де практикується обмін партнерами, полягає у тому, що тут дозволяється відверта розпуста в напівтемряві (як у backroom, де культивується еротика сутінків). Подибується в таких місцях і кумедне, трапляються збоченці з хворою психікою та брутальною ненаситністю. Втім, усе це не повинне затьмарювати химерної краси, яка часом притаманна оцим конгрегаціям посвячених, яких спонукає спільне прагнення усунути бар'єри поміж індивідами.
«Перші чоловіки, яких я зазнала, долучили мене до мережі, де неможливо знати всіх, вчинили підсвідомою ланкою великого роду, який визначався на біблійний лад. (…) Щоразу доводилося мені призвичаюватися до іншої шкіри, іншої тілесної барви, іншого волосся, інших м'язів, і за будь-яких обставин я ладна була сприймати нове без вагань, без будь-якої потаємної думки, всіма отворами мого тіла і всією повнотою свідомості», пише, наприклад, Катрін Мілле, яка, за її ж таки приголомшливим зізнанням, завжди мріяла бути «торбою для порання в юрмі скажених конґресистів»![133] У цьому випадку тіло кожного індивіда належить усім, і це злиття може сягати небувалих масштабів, коли декілька десятків людей лапають одне одного і стискають в обіймах, впиваючись утіхою первісного злягання. Відчуття належності до одного копулюючого племені, відчуття єдності з величезною суспільною твариною, з силою-силенною тіл, переповнених мовчазною зичливістю.
І чом би, до речі, не організувати на добровільних засадах безоплатної громадської служби кохання, де особливо обдаровані чоловіки та жінки могли б віддячити своїм шанувальникам? Нічого спільного з учорашніми святими, які приборкують своє тіло і зневажають світ, адже йдеться про освячення засадничих потреб. Випадок наділив вас гожим личком, пречудовою статурою, прегарними грудьми чи зграбним задком? Поки молоді, поверніть цей борг устократ, присвятіть себе душею й тілом тим, хто потребує цього. Нехай щедрість ваша переможе лиху долю, завдяки якій більшість наших ближніх, надто ж якщо вони вбогі чи потворні, не зазнають ні ласки, ні втіхи[134]. Станьте публічними людьми в щонайкращому значенні цього слова.
6) Дайте їм упиватися втіхою
Доживши до вісімдесяти років, Софокл, якщо вірити Платонові, тішився з того, що старість позбавила його жорсткого ярма бажання, досвід, який можна зіставити хіба з полегшенням народу, який скинув тирана, чи раба, який звільнився від свого пана. Проте утопіст Шарль Фур'є, навпаки, писав десь 1820 року:
«Перейшовши пору кохання, людство просто скніє, силкуючись забути любовні прагнення душі. У жінок немає якихось особливих розваг, тож вони гірко відчувають цю істину: на схилі віку шукають вони в набожності підтримки Господа, який, схоже, відступився од них разом із їхнім любим почуттям. Чоловікам вдається забути про кохання, та вони не знають, чим замінити його. Солодкий дим честолюбства, батьківські почуття не порівняти з тими божистими ілюзіями, які дарує молодості кохання. Кожен шістдесятирічний чоловік звеличує і оплакує радощі, якими тішився він замолоду, й жоден молодик не захоче поміняти кохання на старечі розваги».[135]
Сьогодні поміж нами є юні Софокли, які утримуються від сексу, і зрілі Фур'є, які не відмовилися від нього. В нашого ставлення до часу сталися засадничі зміни: ми отримали ще два десятиліття життя, продовжили для кожного п'янливий чар бажань. Це означає, що гра не закінчується, що вирування почуттів опирається віковому вироку. В того, хто не використав молоді можливості, завжди є змога наздогнати те, що проґавив. Хіба справжня мудрість у будь-якому віці не полягає в тому, щоб знову закохатися (бодай у супутника свого життя) і розпочати нове життя? Що може бути вище цієї втіхи, крім надії зазнати ще раз того самого й водночас інакше? Хто ж не хотів би усе віддати, аби лиш знову поринути у чудесні почуття нової закоханості?
Хоч минущі, хоч тривалі, наші романи нічому нас не навчають, їхня безладна послідовність не увінчується вихованням почуттів. Прагнемо ми тільки одного: зазнавати їх знову і знову. У п'ятдесят років не стаємо ми поважними, а захоплюємося так само, як і в двадцятирічному віці, палаємо коханням, немовби зустріли його вперше: те саме кипіння, те саме приголомшення. Якщо подорослішати означає постатечнішати, то ми потерпаємо від хронічної дитинності. Ми послідовні в наших любовних пориваннях й легковажні у нашому ставленні до часу. Головне, щоб нас не охопив дух фанатизму, головне, боротися за світ, у якому ніжні душі знаходили б відраду, а палкі — щастя, світ, у якому платонічні приязності, високі почуття могли б співіснувати з найбільш пекучими пристрастями. Нехай той, хто уникає сексуальних стосунків, здобуде цілковите право жити по-своєму, нехай інші обнімають кого завгодно. Дайте здобути втіху всім — цнотливим і темпераментним, несміливим і розв'язним. Не втрачаймо відчуття тілесного дива: Ерос — це життєва потуга, що пов'язує те, що розділене, єдина універсальна мова, якою говоримо всі ми, блискавичне коротке замикання, яке кидає тіла в обійми.
Зрозуміло, що можна бажати не кохаючи і кохати не бажаючи: більшість наших дружніх і родинних зв'язків не мають сексуального характеру. Однак прибічники поєднання сексу і почуття насправді хотіли б підпорядкувати секс почуттю і в такий спосіб виправдати його й поправити. Достеменною драмою було б,
