Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Згубні наслідки цієї риторики: нещастя окремих людей небагато важать, якщо вони наближають пришестя Граду Господнього або Революції. Ми прагнемо чинити добро, тож на нас немає вини. Вже Паскаль у «Провінціялах» сперечався з одним єзуїтом, котрий виправдовував помилку красою проекту: «Коли ми не можемо завадити дії, то принаймні очищаємо намір, — у такий спосіб ми поправляємо недолік засобу чистотою наміру»[152]. Не злічити злочинів, що на них може надихнути любов до людства загалом, яка не врівноважується любов'ю до людини зокрема. Ворожість, що певна свого права, певна того, що трудиться для спасіння душ чи для звільнення пригноблених, згуртовує своїх прибічників ув одну пристрасну і нещадну цілість. Християнський Бог, який «любить сумирних і милосердних», почав з того, що спровокував страшенну різанину. Найвищою любов'ю виправдовують і катування відступників, і фізичне знищення ворогів народу в ім'я комунізму. Сучасна доба зазнала двох видів тиранії: тиранія ненависті, націонал-соціалізму, і тиранія любові, марксизм-лєніннізм, який складніше спростувати, тому що його ідеали шляхетні. Програма нацистів ґрунтувалася на неприязні до євреїв та інших «нижчих рас», які прирікалися на винищення. Програма комунізму полягала в тому, щоб звільнити увесь рід людський за допомоги пролетаріату. Перші говорили катівською мовою, мовою «найвищої раси», другі мовою жертв, мовою пригноблених. Та для запровадження справедливості на землі треба було спершу усунути всі елементи, які стояли на її шляху: буржуазію, куркульство, соціально чужих, імперіалістів тощо. Велич справи, яка здійснювалася в ім'я стражденного людства, виправдовувала брутальність методів, які застосовувалися для цього. Комунізм був різновидом християнства, яке довели до абсурду.
5) Відмова від прозелітизму
Звісно ж, на цьому їхня схожість і закінчується. Більшовизм, як і нацизм, його брат і ворог, поставив убивство на індивідуальні рейки і за одне століття знищив більше люду, ніж християнська Церква за всю свою історію[153]. До того ж, християнство процвітає, а соціалістична співдружність зійшла унівеч. Звідки ж ця різниця? Релігія, на відміну від світських доктрин, не підлягає перевірці: її мета на небі, а не на землі. Європейське християнство вилюдніло не зсередини й не з доброї волі, а тому що Відродження, Реформація, Просвітництво і Французька революція послабили його земне, світське панування і порятували його духовне владарювання. В Риму вистачило мужності покаятися на Другому Ватиканському соборі, переглянути свою доктрину, відітнути агресивність окремих її елементів, визнати найбільш страхітливі помилки. Християнським Церквам треба було майже два тисячоліття, щоб під примусом і майже силоміць дійти до певної помірності. Періоди несамовитої віри на Заході сприяли не лише появі великих творів мистецтва і зростанню поступу, що не підлягає сумнівам, а й вакханалії зла та варварства. І ніякого жалю за тією високодуховною добою! Християнство знову зажило популярності тому, що йому затупили зуби (що не сталося й, напевне, ніколи не станеться з ісламом). Християнство в католицькій, протестантській і православній формі відмовилося від насильства лише тому, що відмовилося від любові як непримиренної пристрасті. Римська церква, сама того не бажаючи, стала парламентом, який поринув у з'ясування стосунків поміж своїми фракціями. Навіть якщо вона й далі бачить себе єдиним носієм істинної віри, то все ж таки, не без вагань, погоджується й на самокритику, і на діалог із атеїстами, агностиками, й представниками інших віросповідань. Церква була нетолерантна з любові, тепер вона толерантна зі слабкості. За винятком ісламу, який не розгубив своєї зухвалості, світський принцип уже поширився в усій Європі, а його правочинність сьогодні не обговорюється. В демократичному суспільстві в світових релігій вже немає можливості відправляти до в'язниці чи страчувати незгодних. Залишається тільки пошкодувати за непоступливою позицією Рима в питанні про целібат священиків, висвячування жінок, контрацепції, аборти, гомосексуалізм, — заборону на протизаплідні пігулки слід визнати безвідповідальною, а забороняти презервативи в ім'я повстриманості, коли довкруги лютує СНІД[154], з боку церковних властей просто-таки злочин.
Проте Церква вже згодна (а це, хоч що кажіть, чималий поступ) відокремити любов од прозелітиму.
Любов безкорисна. Вона не використовується задля досягнення якихось цілей. Той, хто клопочеться благочинністю від імені Церкви, ніколи не буде намагатися накинути комусь її віру. Він знає, що любов із її чистотою й безкорисністю є найкращим свідченням про Бога, в Якого ми віруємо і Який спонукає нас любити[155].
Такі поправки дуже важливі: відмова од насильницького навернення є величезним кроком уперед і пояснює, чому християнство стало синонімом сумирності. Що дуже розділена велика віра, то більша її відкритість, готовність до сумнівів та самоаналізу. Надія побачити одного дня християнство єдиним, як було у перші століття нашої ери, наївна, тому що різні його напрямки, — лютеранство, кальвінізм, православ'я, католицизм, — процвітають у їхньому плюралізмі, а не в облудній єдності. Будь-який монотеїзм урешті переростає в політеїм, шляхи до Бога множаться в міру того, як людство стає багатоманітнішим. Будемо сподіватися, що релігія пророка Магомета, яка вже розкололася на сунітів і шиїтів, буде ділитися й далі, й що фітна (незгода) тільки поглибиться поміж окремими напрямками, школами та сектами. Хочеться повторити услід за Моріаком, який сказав про Німеччину після закінчення Другої світової війни: «Я так люблю Німеччину, що чим більше їх буде, то краще». Коли якійсь конгрегації загрожує розкол (сьогодні це стосується англіканців, а завтра,
