Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
2) Чуттєва розв'язність
Повсюдне «тикання», звичка називати людей на імена на підприємствах і в мас-медіа[169], звичний обмін поцілунками поміж чоловіками в середземноморських країнах, а після цього обійми в мафіозному стилі, комерційна турботливість марок, які знай бажають вам щастя, озера сліз на телеекрані, в радіоетері, де всі цьомкають одне одного, обіймають, хапають за руки, цілуються і починають довго й бурхливо сповідуватися. Ми живемо в епоху сентиментальної істерики, де колишні протоколи та політеси викинули на смітник. Можна подумати, що суспільство охопила повінь небувалої любові, хоч навіть до справжньої привітності їй так само далеко, як синтетичному запахові до справжніх пахощів. І все ж таки було б помилкою вбачати в цій сентиментальності якусь комедію, запону для жорсткіших соціальних стосунків, вдавану чуйність хамлюг. Вона постала передусім зі штучного характеру стосунків, які склалися в сучасному місті, коли наприкінці XVIII століття Європа повернулася до ринкової економіки й індивідуалізму: сентиментальність мусила зображати відсутню згуртованість, тоді як розпадаються родові, кланові й корпоративні зв'язки й запроваджується ґречність, яка регулюється зиском і гордовитою стриманістю.
Чуттєвість розширює свій уплив у міру того, як збільшується відстань поміж людьми й розпадається великий ланцюг союзів і взаємних зв'язків, який поєднував за Старосвітчини всіх, від короля до останнього селянина. Спільнота чи нація вже ґрунтуються не лише на кревності та релігійній ідентичності, а й на вільній угоді. Те, що було природне, має перебудовуватися, соціальні стосунки постійно «перегріваються» й можуть зруйнуватися. Згуртованість, яка існувала всередині групи, в селі, в родині, щоправда, ціною несвободи, віднині мусить усталюватися наново, мало не розігруватися з ризиком опинитися у полоні запопадливості: ця закономірність уже ніде не спостерігається, крім США, де геть незнайомі люди виявляють до вас незмірну ніжність і тут-таки забувають про вас. Головне, виявити сердечність, використати приязнь чи довіру як військову тактику. Усмішка є способом утримувати людей на відстані чи вбивати їх під виглядом ґречності. Сучасне завдання полягає в тому, щоб поєднати автономію особистості і згуртованість колективу, не відмовляючись ні від того, ні від того.
Звідси постійна спонука подолати еґоїзм, іти до інших, щоб компенсувати хибкість нашого становища. Наше милосердя мінливе, бо нас штовхають вперед два рушії: волюнтаризм і непостійність. Ми пристрасно захоплюємось якоюсь справою і так само хутко втрачаємо до неї інтерес. Утім, вселяє надію те, що наш ідеал — об'єднання, на відміну від класичної епохи, станового суспільства з суворою системою правил, де панував ідеал анархії і належало триматися свого щабля, відкидати непристойні зв'язки. Ми переживаємо добу подвійної непристойності, афективну й еротичну: весілля Бриджити Джонс і Рокко Сиффреді, одночасний тріумф вульгарного сексу й солоденького гулюкання, «chick lit» (літератури для дівчат) і трешу. Подвійне вторгнення на сцену сентиментів і сексу, вторгнення медовості й жорсткого порно. Медовість і порно мають у собі спільне: і там, і тут щось виливається — або сльози, або інші виділення. Та у вічній оргії порно не менше ідеалізму, ніж у банальних рожевих романах: там і тут природа людського життя одновимірна — міркою слугує або щире серденько, або масштабна генітальна активність. Однакове прагнення доскочити вершка, хоч у ніжності, хоч у тваринному зляганні. З одного боку, солоденький рай для йолопів, з другого, скажені копуляції втілюють ті самі пошуки своєрідної чистоти, де вже не змішуватиметься в каламутному вирі духовність і розпуста, пожада і туркотіння закоханих.
3) Велич дистанції
Сьогодні любов разом зі щастям стала на Заході глобальною ідеологією, стала нашим есперанто, а це дає змогу подавати ніжність і злобу під однією маркою[170]. Це слово-буфер, тим більш відразливе, чим більш невизначене, слово, що закриває всі дискусії, перед ним схиляються та й годі. Хто не звеличує його в літературі, в піснях, в кіно, хто не вбачає у нім чарівного вирішення всіх наших проблем? В ім'я любові карають, тиранять, зокрема, і в родинах, задля «добра» дітей, все виголошується задушевною мовою, мовою щирої і довірливої близькості. Що дужче поширюється любов на словесному рівні, мов та губка, всотуючи всі розбіжності, то дужче покладаються на неї як на єдиний засіб вирішення проблем виховання, службових стосунків, політики, міського життя.
Проте не лише любов пов'язує людей, забезпечує зв'язок поколінь, злютовує суспільство, — вона не може усунути соціальної й культурної обумовленості, вона не зміняє інституцій, завдання котрих перевіряти часом ефемерні емоції. Любов нездатна перемогти ненависть, лють, смертоносне шаленство, це радше справа розуму й демократії, які обмежують, зупиняють руйнівну силу цих пристрастей. І зовсім не любов спонукає виявляти щедрість чи співчуття: мені не треба любити знедоленого, якому я допомагаю, любити голодних і стражденних, яким я надаю грошову чи матеріальну допомогу[171]. Щоб поміж людьми виникло щось на кшталт любові, звичаї, управління, держава повинні улягати іншій логіці, підкорятися не лише законам похоті й крутих вивертів, а втілювати постійність, безпристрасність і спокій. Однак суспільство — не океан ніжності, тож громадяни можуть улягати пориванням із притаманною їм пречудовою непослідовністю. Неможливо втримати суспільний лад на тонкому вістрі любові, скасувавши в такий спосіб підступ і несправедливість: емоційний лад має зберігати певну автономію й не змішуватися з усім іншим.
Ближнього витворює любов, писав шведський філософ і богослов Сведенборґ (XVIII століття). Прегарний, та хибний вислів, тому що ближній існує незалежно від того, чи люблю я його, ми живемо поміж тисяч безіменних істот, яким начхати на нашу турботливість, бо вони прагнуть, щоб їм не заважали клопотатися їхніми справами. Зустрічаємося ми з небагатьма, з більшістю ж лише здибуємося, їхні обличчя не становлять для нас загадки, яка спонукає любити людину (Левінас). Я тримаюся з усіма на ввічливій дистанції, не бажаю їм ніякого зла. Зичлива нейтральність повинна бути способом існування будь-якого колективного буття. У місті, в родині перший імператив — допомога, а також спокій: не роби іншому того, що він, по-твоєму, не повинен робити тобі. Всі люди мають право, щоб їм дали спокій. Одна з
