Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Уся радість, що накопичувалася зрання, включно з мрією про дитину Андрія і Світлани, зникла. Їй стало так ні­яково, хоч плач, стара жінка, посеред чергового пагорба, з якого так далеко видно. Лилєкей озирнулася на всі боки, заспокоїла себе тим, що вирішувати їй не зараз, а до місця ще треба дійти. І рушила знову на північ — куди, схоже, вели всі її шляхи.

Вона знайшла їхні будиночки десь після обіду, пройшовши від берега широкими тропами, що вели через ліс мимо дере­в’яних веж і кабанячих шляхів, де, мабуть, полювали з «підходу». Якби їй зустріти обох чоловіків на цьому шляху, де, як відомо, один заганяє, а другий чекає, — це було б ідеально.

Десь за годину вона почула якісь голоси й прискорилася. Тут ліс закінчувався, і знайшовши пишні кущі, що росли в крихітному вибалку, вона заповзла до них та, підібравшись до краю, опустила з лоба окуляри діда Сави й почала роздивлятися табір, який притулився до узлісся.

Тут було кілька дерев’яних маленьких будиночків, справа від них стояли машини, й біла «нива» серед них — Лилєкей ще з часів Аслама добре пам’ятала цю модель і не плутала її з іншими. Це навіть якось пов’язувало обох — покаравши одного власника «ниви», вона в певний спосіб мстилася й другому. Десь так.

Чоловіки сиділи за довгим столом під навісом, їх було восьмеро. Забагато. І як при цьому сподіватися, що Ігор із Сергієм полюватимуть удвох? Так, вони друзі, але хіба кинуть вони напризволяще того лисого? Він же покупець! Навпаки, вони триматимуться його.

Чоловіки пили, звичайно, а навколо столу бігав маленький песик й усіляко намагався звернути на себе увагу. Такого на кабана не візьмуть, якщо тут інших собак немає, то це їй на користь. Надія знову заворушилася десь під грудьми, та Лилє­кей вирішила поки її не слухатися. Буде все, як буде.

Мордатого прокурора серед них не було, проте лисий покупець сидів якраз до неї обличчям. Та ці двоє, вона їх звідси добре бачила… Вони нічого поганого особисто їй не зробили, і раніше Лилєкей просто пішла б далі. Але за остан­ні місяці все змінилося, стара жінка розслабилася — закрила давні борги й сподівалася трохи пожити в теплому місці, поруч із людьми, до яких звикла. Просто пожити.

Та пайка чомусь випадала з найгіршого хліба, цілком імовірно, що його перед тим спалили — у них хотіли забрати хороше місце, нажите й облаштоване. Хотіли забрати в неправильний спосіб, і тепер найсильнішій людині в зграї доведеться розібратися з тими, хто зазіхає… Зазіхає на наше.

Вона зібрала автомат, поклала його поруч і задрімала на теплій землі, підклавши під голову чохол, аж раптом почула рух і миттєво прокинулася — вони збиралися. Вечоріло. Вона не знала, як полюють на кабана, бачила тільки тих свиней, що тримали Дяченки, — на Півночі таких звірів не водилося.

Цілком ймовірно, що вони полюватимуть вночі, а це знову було їй на користь — у темряві вона зможе пере­суватися непоміченою. От тільки зір… Зір був давно не той, і навіть окуляри не дадуть змоги їй вільно орієнту­ватися в темному лісі. Про що вона тільки думала? Яке самогубство вона їм тут влаштує? Хіба що вистрелить собі в голову й піде нагору, на зустріч із Омрином, мамою і Юрою.

Декілька мисливців, серед яких не було жодного з потрібних Лилєкей, підійшли до однієї з машин, відчинили багажник і почали діставати звідти щось велике й, судячи зі звуку, залізне. Якась сильна зброя? Ні, схоже, це капкани. Їй доводилося мати справу з такими штуками, але вона їх не любила — військовий карабін Мосіна був чесною зброєю, а ці штуки — для слабаків.

Їхня зграя, вдягнута в зелене, зібралася біля столу, випила ще по одній і вирушила до лісу тропою, на якій ледь могла вміститися невеличка машина. Деякі з них несли рушниці переломленими стволами на ліктях, де­які — ліхтарі на головах, бо так ще краще їх буде видно здалеку. Йшли, весело перемовляючись, — Ігор із Сер­гієм, як і передбачалося, трималися лисого й замикали невеличку колону.

Трохи вичекавши, аби хтось іще не вийшов з будинку, Лилє­кей важко підвелася, вдягнула Олесині рукавиці, повісила автомат і чохол на плече та пішла за ними. Завдяки увімкненим ліхтарям можна було спокійно триматися позаду — не упус­тиш. Вони довго йшли тією тропою, потім звернули ліворуч і далі рушили ще вужчою доріжкою, обабіч якої були прориті глибокі канави.

Мабуть, і тут бояться пожежі. І що, між іншим, вона скаже Анжеліці про їхні канави на полях? Добре, це — найменша з її сьогоднішніх проблем, яку вона вирішить потім, якщо станеться диво і їй можна буде поверну­тися на хутір. Доріжка ще раз звернула наліво, і голоси стало майже не чути. Вона відстала? Ніби ні. Значить, вони говорять тихіше, бо вже розраховують зустріти свого звіра.

Лилєкей підібралася й далі намагалася рухатися нишком — раптом хтось зупиниться посцяти й почує її. Ще кілька хвилин — і вони підійшли до дерев’яної бесідки з навісом, що стояла край лісу, а далі відкривалася велика галявина. Невже вони йшли так довго, щоби пити тут?

Та ні — чоловіки поклали частину припасів на стіл, закурили, а потім зібралися докупи й щось разом роздивля­лися. Мабуть, старший їм показує місця на карті, де вони шукатимуть цих диких свиней. Лилєкей знайшла дерево, що густо поросло зеленню, і сховалася за ним.

Вони про щось тихенько перемовлялися, потім дзеленькнули склом за столом — таки знову п’ють, це добре. Далі мисливці вийшли на галявину, розділилися на три групи й вирушили в різні боки. Вони несуть тільки рушниці — відмітила вона, отже, капкани лишили на столі. Одна група пішла майже назустріч їй, до лісу, інша — праворуч, а знайома їй трійця підійшла до протилежної від неї крайки галявини й зникла серед лісу.

Якщо вона правильно розуміла, саме вони тут — жадані гості, їм менше ходити, тому звіра будуть гнати на них. І гнати звідти, де сидить вона! Отже, їй треба змінити позицію — Лилєкей обережно вийшла з-за дерева й пішла ліворуч так, щоби бесідка була між нею та цілями. Знайшла тут повалене дерево, під яким утворилася зручна щілина, сіла й думала, думала, думала.

Чекати їх тут? А яка з трьох груп повернеться першою? Вирушити до них лісом, огинаючи галявину зліва? Молода Лилєкей так би й зробила. Вона б і підібралася до них непомітно. Хоча б спробувала. А сьогоднішню Лилєкей почують, вони якраз чекають на кабанів, візьмуть і підстрелять стару бабку, яка чомусь вирішила, що вона розумніша за молодих і сильних чоловіків.

Все так, але вона точно полювала більше за всіх них разом узятих! Тож вірно, саме вона — розумніша. Давай, думай! Хто тут гості? Вони. Якщо захочуть ще випити, то прийдуть до бесідки. А вони захочуть — чекати довго, хтось не витримає. І хто саме тоді побіжить по горілку, щоби догодити покупцю? Хтось із наших друзів.

Це