Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

міліціонера, де кабінет найбільшого начальника й поважно рушив у вказаному напрямку, не відповідаючи на зустрічні запитання — а хто він, власне, такий? Зніяковіла Світлана про всяк випадок дістала своє новеньке посвідчення й тримала його перед собою, але на неї ніхто не дивився, тому вона мовчки йшла за Григорієм.

Їхня процесія, до якої доєднався стривожений черговий — молодий хлопчик з косими очима, пройшла до приймальні, де піп величаво скомандував усім «чекайте» й зайшов до ­кабінету. Секретарка вилупилася на все це й спробувала ­зупинити Григорія, але він уже зайшов й одразу зачинив за собою двері.

Тоді вона накинулася на Світлану — хто такі, хто дозволив? Та з кабінету почулася розмова на підвищених тонах й усі присутні миттєво замовкли, прислухаючись до там­тешніх подій. Звідти лунало про Божу кару, яка неодмінно впаде на голови тих, хто засудить безвинних — «ібо сказано в Писанії» й тому подібні незрозумілі посилання.

Другий голос пробував щось заперечувати, але священник явно перемагав — мабуть, давалися взнаки багаторічні тренування на промовах — він віщав упевнено, безапеляційно й загрозливо. Казав, що вже телефонував до Києва, що телефонограма з главка неодмінно прийде й бажано це питання вирішити швидко, поки всім причетним не попало по перше число.

За кілька хвилин обидва голоси замовчали й співрозмовники вийшли до приймальні. Григорій тримався спокійно, проте начальник відділку — маленький лисий офіцер з чорними вусами — виглядав школярем, якого виводять з кабінету директора. Саме так!

Світлана подивилася на колишнього наркомана іншими очима — він явно заслуговував на повагу, цей похмільний баскетболіст у сутані. Намагаючись скористатися тимчасовою перевагою, вона показала начальнику посвідчення й сказала, що редакції потрібен його коментар щодо цієї справи.

Перелякано глянувши на її корочку, він обережно відсторонився й сказав: «Та… нема справи, нема!», а Григорій додав виразно: «І ніколи не бу-ло!», на що офіцер нічого не відповів, тільки закричав на чергового: «Давайте цього Дяченка сюди, бекіцер!» Трохи подумав і додав секретарці: «Зіно, щоб там ні запиту, ні ухвали. Нічого не було, ясно?»

Вони вийшли в коридор, куди за десять хвилин черговий привів затриманого. Це була дивна пара — обидва дуже моло­ді й дуже перелякані. Андрій був симпатичний, як для невисокого, десь приблизно метр сімдесят (її зріст), з довгим темно-русим волоссям у стилі братів Галлахерів. Нічого такий.

Йому дали підписати якогось папірця, для цього начальник використав спину чергового, після чого їм було наказано «валити к чортовій матері». Свята трійця вийшла на вули­цю, Дяченко подивився навколо, солодко затягнувся свіжим повітрям і радісно промовив:

— Іди ти в сраку, рідна укрáїнська міліція!

— Украї´нська, — автоматично виправила Світлана найпоширенішу та найкричущішу помилку в наголосі, зробила невтішні висновки й пішла до машини, вже розуміючи, що тепер сидітиме на задньому сидінні, як леді, але для цього доведеться лізти першою, через незручне переднє сидіння.

10

Вночі згоріло ще одне поле — цього разу велике, розташоване за селом. За словами Анжеліки, воно було засіяне новим сортом озимої пшениці — її слід було збирати від­разу після ярової, Олег покладав на те поле великі плани й слідкував за ним ледь не щодня. Жнива мали розпочатися десь за тиждень, та як цим займатися, якщо робітники розбіглися, а господаря немає — малого з міліції випу­с­тили, але він нічого не знає?

Щоправда, висновки про те, що персонал забув за трудо­дні, виявилися марними. Після того як ранкові справи ­було вичерпано, Лилєкей задрімала на лавці й прокинулася від того, що біля неї хтось стоїть. То знову був Льоша-­тракторист — пропитий чолов’яга, загорілий ледь не до чорноти.

Він заглядав у обличчя Лилєкей і неохайно посміхався.

— Гюля, чуєш, а ти не самоєд часом? А от передачу вчора дивився, так там одна…

Вона не дала йому шансу довершити промову, різко встала й наблизилася впритул.

— Так що, з’їсти тебе? — різко, із погрозою спитала, і тракторист від несподіванки так відхитнувся, що мало не впав.

На шум визирнула Анжеліка й нелюб’язно поцікавилася в Льоші, якого хріна він тут забув. Тракторист отямився й почав буркотіти про зарплатню за червень. Андрій, як його випустили з тюрми, роздав трьом жінкам гроші й попередив, що на кілька місяців вистачить, а далі буде видно, головне зараз — зі жнивами розібратися. Ну, добре, хоч так.

Але Льоші про те можна було й не казати — нехай ще походить, зараза, слізьми повмивається. От тоді він, ніби з погрозою, і розповів про пожежу на дальньому полі. Анже­ліка відразу підбігла до щита, розташованого біля корівника, — там було намальовано усі їхні ділянки. З’ясувавши, що це було за поле — чотирнадцяте за їхнім розкладом, вона пропелером понеслася до великої хати й довго телефонувала комусь, гучно матюкалася й набирала знову.

Пожежники, дізнавшись про те, що все вже згоріло, пообіцяли прислати інспектора, але відразу зізналися в тому, що не знають, коли саме це станеться — в усіх навколо почалися жнива, всі зайняті, а в Підгородній зайнявся елеватор. Міліція взагалі відмовилася приймати виклик, бо начальник відділку сказав, що хутора Вільний для них більше не існує й, дослівно, «хай вони там усі горять синім вогнем».

Коли відбулася перша пожежа, все село збіглося допомагати. Коли згоріло друге, маленьке поле, на поміч прийшли тільки ті, до чиїх приватних ділянок воно підходило. А тепер… Тепер усім було байдуже, тому що воно було далеко від них. Добре, що Олег прорив між усіма ділянками протипожежні канави — хоч далі не пішло. Це якщо вірити Льоші — може, й пішло. Треба було перевіряти.

Тому Анжеліка, не дочекавшись допомоги від державних установ, вилаяла собак, що вешталися під ногами, і пішла будити Андрія — малий, якщо його не чіпати, міг спокійно до обіду долежати.

Поки вона чортихалася нагорі, із села прийшли Світлана з Олесею, кухарка прихопила з собою маленьку онуку, яку їй привезли з міста діти. Андріївна підтвердила новину про пожежу, лишила малечу на лавці й пішла ставити борщ — отримана зарплатня додала їй сил, а пожежа мало цікавила — ну, горить десь там, у нас же все тихо.

Анжеліка конвоїром спустила у двір Андрія й наказала йому зі Світланою їхати на чотирнадцяте поле — хлопець нехай подивиться й оцінить наслідки, а дівчина — задокументує все, сфотографує й напише заяву до міліції. Не ви­йде в місті — подамо в Миколаїв. Або взагалі в Київ.

Наостанок додала — щоби перевірили ще ширину й глибину протипожежних канав на всіх полях. Оскільки з тих, хто лишився на хуторі, ніхто не вмів користуватися трактором, можна дати Льоші пару гривень, щоби заглибив їх, тільки не сьогодні, бо він уже встиг похмелитися.

Молодь з явним полегшенням вирушила на старих, іще дідових «жигулях», а карлиця дивилася їм услід і чомусь усміхалася.

— Висока, — значуще сказала, повернувшись до лавки, де Лилєкей слідкувала, аби Олесина онука не видряпала Нюсі очі. «Їй усі високі», — подумала та. Скільки ж, мабуть, довелося перенести цій крихітній жінці, та диви — не зламалася, не забилася. Напрочуд гарно тримається, ще й керує людьми, яким до плеча не дістає.

— Хороша Свєтка, якщо цей олух ґаву не впіймає,