Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

— Вона багато про себе думає.

— Тю, а чого це їй про себе не думать? Слава Богу, жопа є, ноги стирчать, на лице теж нічого, нада брать! Тільки от не рано їм? Я от думаю — Олег наш рано одружився, і шо вийшло?

Лилєкей тільки знизала плечима — вона давно подібними питаннями не переймалася. Анжеліка забила люльку, погладила по голові дитинку й продовжила:

— Ото тільки Олька була Луцикова нічого, але вже на Одесу поїхала, поки цей бовдур пісю м’яв. Ще в селі дві є, подруги, — Альона й друга, як же ж її, Семенова дочка… Так обидві товсті, шо носороги, тому й дружать. А тут така цяця, з Києва, образована. Я ж кажу, треба брать!

— Та ото ж, — відповіла Лилєкей вже набутим висловом, думаючи про інше: хто ж це так розізлився на їхній ­хутір, кому вони дорогу перейшли? От щойно вона за­спокоїлася й думки про осінній ярмарок почали потрохи витискати з голови мрії про повернення додому й зимовий перехід до Америки, а тут знову неприємності, першопричиною яких є одна жінка, яка не послухалася себе й пустила місцевого господаря плисти річкою обличчям ­донизу…

Вона завжди спокійно ставилася до проблем: можеш вирішити — роби, не можеш — не переймайся. А так, щоби самій стати своєю проблемою — от такого раніше не було. Лилєкей нервувалася й відчувала провину, яку могла загладити тільки вона. У звичайний спосіб, тільки для цього непогано б спочатку дізнатися, хто той звір, що ходить навколо й заважає жити її новій родині.

Треба було розпитати завгоспку, але та ще не закінчила висловлювати свої думки щодо Андрія зі Світланою:

— Я їх тепер постійно буду відправлять удвох, нехай, ет саме, общаються на свіжому воздусі, може, він де її і завалить, у стожку, — засміялася карлиця. — Ой, які в тебе баламути красиві, — взялася вона за дитяче намисто, роздивилася й відпустила.

Отже, пора, поки вона не почала розповідати щось про прикраси, які бачила двадцять років тому на одній директорці кладовища — серед безкінечних Анжелічиних історій була й така.

— Хто ж це знову поле підпалив, а? — ніби мимохідь спитала Лилєкей, вибиваючи люльку об лавку.

— Щоб я так знала… Та хтось із своїх. Тільки от поки не знаю хто, — насупилася карлиця, але швиденько перестрибнула на іншу тему, ніби не бажаючи говорити про неприємні речі: — От із цими памперсами так вдобно, у мене молодша сестра була… нормальна, Іра. Так мамка ото поки підгузники всі перестирає — страшне. А тепер все одноразове — викинула й забула, аби гроші були.

Лилєкей відповіла, не подумавши:

— А в нас так і робили. Мох брали, шерсть оленя, під жопку підложила, потім викинула, новий поклала.

Кинула оком на Анжеліку — а та сама на неї дивиться й хитро так закидує:

— От не тринди, де ти оленя бачила? Їх навіть у нас в цирку не було!

Лилєкей схаменулася — от треба було мовчати, як завжди, менше кажеш — менше проблем.

— Може, і не оленя. Погано пам’ятаю.

— Я ж і кажу, триндиш…

Карлиця посунулася ближче, нахилилася й зазирнула в очі:

— А як же тебе звати, подружко? Ну, раніше, до нас… Як тебе мама назвала?

І не встигнувши вигадати нічого путнього, Лилєкей зізна­лася:

— Лилєкей.

— Як-як?

— Лилєкей.

— Лелееекаа, — протягнула Анжеліка із задоволенням, — хороше ім’я, хороше. Взяла з банки з-під мон­пансьє засипку тютюну й почала прибивати люльку, хитро поглядаючи на стривожену власним одкровенням приятельку:

— От шкода, Гюля, шо дід Сава десь здриснув, треба було вас, ет саме, засватать. Стіл би поставили над річкою, як гульнули б, шо ой!

— Тьху на тебе. — Деякі місцеві вислови Лилєкей уже засвоїла й час від часу вживала, не замислюючись над цим.

— Тю, та він був охайний! Ізобрітатель такий — страшне, все справляв! А то скоро на погост до Гриши, а на­грішити не встигли, йо-майо, бо не було з ким! — Анжелі­ка так гучно заржала, що у вікні з’явилася Олеся — мабуть, хотіла пересвідчитися, що це не над її онукою знущаються.

— Андріївна, харош там вже спать під каструлею, давай вже борщу нам. — У завгоспки й для кухарки знайшлися слова, страшно навіть уявити, як би вона керувала загоном на зоні. Та ні, подумала Лилєкей, її б не посадили з нормальними зечками. А якби посадили, за гострий язик Анжелу б швидко підрізали в туалеті.

— А знаєш шо, — не замовкала та, — поки хавчіка не несуть, давай в карти грати? Таке вже літо випало — ні тобі уборочної, ні хіпешу. Корів подоїли, Семену здали, собакам дали, курям дали, свиням теж. Навіть в кабінеті посиділа на дві трубки. Давай в дурня, га?

Лилєкей на зоні не грала в карти, бо це зазвичай погано закінчувалося, але в тюрмі, коли ще сиділа з Нестеренчихою, вони грали в дурака, стіри[16] тоді циганка вистукала в сусідів, їм з постільним передали. Що ж… Робити дійсно нема чого — можна й пограти.

Як з’ясувалося, Анжеліка була така заводна й у грі: коли вигравала, ставала лагідною, підбадьорювала: «Не корову програєш», «Знімай зипуна, ет саме, програлася» або «Шо ти мовчиш? Карта пісню любить — нашида б якогось заспівала, тузів би назбирала». Вона і Нюсю гладила, додаючи «Та не кажи» на кожен її позіх, і малечу по голові плескала, примовляючи «У-ті мій башибузік».

Але варто було їй одного разу програти, як заспівала інша платівка: «Гюля, шо ти там крап мацаїш?», «Ти шо, дуру найшла?», навіть собакам перепало: «Нюся, вали звідси, ти мені мішаєш, карта не йде через тебе». Ображена Нюся встала й пішла до будки, Лесина онучка за­плакала, бо нова іграшка зникла, а Лилєкей, дивлячись на неї, подумала, що люди — як собаки: поки маленькі — всі хороші, а далі вже від породи все залежить.

Карлиця б неодмінно відігралася, але тут сталося відразу кілька подій — спочатку, стривожена плачем онучки, вибігла Леся й наказала збирати на стіл, тому що борщ уже готовий, а відразу потому біля воріт забібікала машина. Анжеліка побігла відчиняти — з’ясувалося, що це приїхали той неприємний міліціонер і дядько в костюмі, який керував обома похованнями. З ними ще один — лисий, зі швидкими колючими очима.

Звичайно, декому дісталося за зникнення — Сергій отримав на горіхи за те, що не брав слухавку, коли до них приїхав конвой по Андрія, Ігор — просто за те, що десь подівся, коли жінкам тут стало кепсько. Та Анжеліка все одно була їм рада — нарешті на хуторі з’явилися чоловіки, можна було хоч трохи видихнути з полегшенням.

— Ладно, проїхали. Зроби нам поїсти, — повелів міліціонер, і це було якось неправильно — ти зник, не допоміг. А тепер з’являєшся, ще й керуєш тут, ніби все це твоє? Дивно, але карлиця нічого не відповіла — мабуть, досі раділа з того, що нарешті з’явився хтось зі своїх.

Накрили на вулиці, на боковій терасі, біля якої неприємно пахло перегноєм, але до того швидко звикаєш. Леся відмовилася від їжі — повела онучку додому, тому довелося поратися Лилєкей — завгоспка всілася обговорювати останні події з гостями.

Коли принесла