Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Приїхавши додому, вони почали кожен зі свого боку пробивати, що там з паперами на ділянки — на кого записано, до якого терміну оренда, чия земля під маєтком. Виходило ніби чисто, але потім Олег поплив по річці й уся їхня схема за ним. Сергій тоді думав — може, це Муля вирішив діяти окремо й більш радикально? З того боку відповідь була: умови такі ж самі, дійте, нам все одно.

Тоді що сталося з Олегом? У те, що він самотужки впав, Сергій не вірив. Може статися будь-що, тільки не це. Він розпитав домашніх — напередодні Тарасович не пив. Олег взагалі зранку не вживав, рибалив на тому місці все життя. І весь досвід слідчого Щербука казав, що цього не може бути.

Потім з’явився прокурор Васильченко й з’ясувалося, що він теж у курсі подій. Їхали після похорону, а той і каже: «Це Муля через вас сюди лижі навострив?» Сергій тоді перелякався, і було чого — тепер доведеться десять відсотків на трьох ділити. Так от чому новопризначена людина так радо відгукнулася на пропозицію з’їздити на чужий похорон!

Вони зустрілися ще раз, і прокурор гарантував зі свого боку зниження ціни — з цією метою до хутора навідався наркоконтроль, забрали тих доходяг, що Гриша там тримав, так буде простіше розмовляти з Андрієм. І трохи охолонувши, Сергій зрозумів, що все правильно — це батько був йому другом, він вірив, що Олега б не нажухав, а малий… Цим Ігор нехай переймається — його ж похресник! Малий хай отримає доляху й валить.

Тоді на зустрічі обговорили й резервний план, якщо щось піде криво. З цією метою він розшукав адресу Ірини Дяченко, колишньої дружини Олега, яка мала тепер інше прізвище й жила десь у Запоріжжі. Якщо малий почне впиратися, нехай переписують маєток на Ірину, тоді Ігор поїде до неї й домовиться, а по паперах — то вже в прокурора голова болітиме, він свою справу зробив.

Тільки спокою все одно не було — спочатку Олег, потім цей капкан клятий… Пацани зранку зателефонували й сказали, що знайшли другий неподалік, у лісі, а він точно пам’ятав, що всі чотири лежали на столі. Хто ж тоді поставив його? Той, мабуть, хто й Олега втопив. І це бентежило капітана сильніше за всі інші проблеми. Хто ж цей могутній ворог, який чогось причепився до продажу маєтку й постійно заважав?

Його вчили спочатку знайти нульову точку справи, й він її шукав. Шукав попри те, що голова просто розривалася від шаленої суміші, яка до неї потрапляла останніми днями. «Коньячку б», — із сумом подумав Сергій і крикнув на підслідного: якщо той за хвилину не віддасть аркуш із зізнанням, висітиме на ньому все, що знайдеться по району з першого січня, включаючи овець, які зникли безвісти.

Викликавши конвоїра, він відіслав домушника геть й увімкнув комп’ютер. Думай, згадуй, шукай. Що тоді казав Олег, на горі? Що друг загинув десь у Кемеровському краї, що працював кимось на кар’єрі. І казав же, як того звати, казав! А дехто так зрадів горілці, що не додумався записати. Тепер цей дехто шукатиме загадкову загибель десь навесні, десь бозна-де.

За годину пошуку по сторінках тамтешніх газет він знайшов чотири мокрі весняні справи — одну відкинув одразу, бо там жінку придушили. Ще одна відпала сама собою — там крякнув молодий пацан, він не міг бути старим товаришем Олега по Півночі. Лишалося дві — одного зарізали в гуртожитку, ще один упав п’яний з вишки. Обидва середніх років.

Другий випадок, звичайно, краще б класифікувати як «помер здуру», а не «загинув», хоча для дружини, навіть колишньої, все трагічне. Ще подумавши, Сергій відкинув паданка — той мав прізвище Сорокін, так само звали начальника слідчого відділу, якби подібне прозвучало — він би зреагував. Такого б він не забув.

Отже, лишався робітник залізорудного кар’єру О. Савін, 1965 року народження. Головний біль трохи відступив — так буває, коли робота тебе тримає в тонусі, — Щербук узяв один зі своїх мобільних телефонів і запустив у дію курсантський ланцюжок.

Спочатку набрав товариша у Сургуті, потім колишнього летьоху[17], якого тато дружини встромив аж до Москви. Далі пішло легше — через п’яті руки він отримав особистий номер заступника начальника Таштагольського районного відділку, якогось Петра Валерійовича Сабітова, пообіцяв собі сто грамів коньяку (сто, не більше!) й почав набирати всі ці плюси, коди й решту цифр.

Петро Валерійович слухавку взяв одразу — ось вона, стара школа, але про Савіна нічого не знав. Тоді довелося посилатися на якогось всесильного Іллю Івановича, який керував там по області відділом внутрішніх розслідувань. Так Сергій нарешті отримав особистий номер слідчого, якій вів ту справу, — лейтенанта Годованюка.

Все, він на фінішній прямій! Капітан ледь втримався від того, щоби надибати в будь-якому з сусідніх кабінетів омріяний коньяк, і набрав ще один номер. Тепер уже остан­ній. Гудки довелося слухати довго, але врешті-решт у слухавці пролунав украй незадоволений голос: «Старший лейтенант Годованюк. Слухаю».

«Привєтствую», — весело відповів йому Сергій і витер з лоба холодний піт, що зазвичай виділяє з себе організм, якому не дають похмелитися тоді, коли це вкрай ­необхідно.

— Товаришу лейтенанте, я від Петр Валеріча, до вас, значить, відправив він. Це капітан Щербук, з України, Первомайський міськвідділ. У нас тут мокре, і є думка, що воно з вашою справою, так би мовити…

— Це з якою?

— Савін, підріз, із кар’єру, весною у вас було.

— Ну, було. — Голос не теплішав. — Так це через Інтер­пол вам треба, я ж права не…

Та Сергій теж знав, як грається ця пісня, жоден Інтерпол тут ні до чого:

— Ми в міжнародний розшук поставимо, не питання. Знати б кого? Ілля Іванич, ваш, з області, сказав спитати, по-простому. Раптом там порожняки, чого ж тоді через Інтер­пол, навіщо?

— Ладно, що у вас там?

— У нас підозра на вбивство, загинув старий друг цього вашого Савіна, черепно-мозкова — і в річку. І через місяць, може, більше, після вашого. Розумієш?

— Ну да, ну да…

— Так у вас там шо?

— У нас… — задумався старший лейтенант, мабуть, пригадував деталі справи, — у нас, значить, у передпокої кімнати гуртожитку, ножове.

— Знаряддя знайшли?

— Нє-а. Ну, там щось велике, тесак якийсь або кухонний, не знайшли його.

— Якщо кухонний, це побутове.

— Так, скоріше за все.

— Так, а він? — не вгамовувався Щербук. — Пияк, загульний? Підозрювані були?

— Нє-а. У свята, кажуть, без особливого. Сусідів опитали, ніхто нічого.

— Понятно. І причепити нікому?

— Ну, тут у нас контингент… Особливий, але нікого поки не знайшли.

— Взагалі нічого?

— Дідок з гуртожитку сказав, ніби йому з пошти рекомендованого листа приносили. Хто, не пам’ятає — п’яний був. Але пошта сама не знає. Загубили чи що…

— Значить, висяк?

— Висяк.

Сергій продиктував свій номер телефону на той випадок, якщо щось з’ясується, але вже