Високий Замок - Станіслав Лем

Станіслав Лем

Високий Замок

Високий Замок був

для кожного з нас тим, чим

для християнина є небо.

Станіслав Лем

Літературна агенція

Піраміда

Львів

2002

Перекладено за виданням:

Stanislaw Lem, Wysoki Zamek.

Wiersze mlodziencze // Krakow: WL, 1975

Станіслав Лем

Високий Замок. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2002. - 164с. з іл.

Переклад з польської

Лариси АНДРІЄВСЬКОЇ

Художник

Антон БЕГЛЯРОВ

Видавець

Василь ПСКОВСЬКИЙ

У макеті використані старі світлини Львова, фото Георгія Беглярова й матеріали сайту www.lem.pl.

© Stanisiaw Lem, 1961

© ЛА «Піраміда», 2002

© Лариса Андрієвська, переклад, 2002

© Георгій Бегляров, макет, фото, 2002

© Антон Бегляров, художнє оформлення, 2002

ISBN 966-7188-67-1   

Літературна агенція «Піраміда» зберігає за собою всі права, в тому числі і позакнижкові.

Будь-яке використання тексту чи уривків з нього, а також художньо-технічного оформлення без письмової згоди літературної агенції - забороняється!

Передмова автора

Уже тепер бачу, наскільки невдалим виявився попередній задум, із яким я брався до писання. Я хотів довіритися пам'яті, слухняно рушити під її керівництвом і, стримуючи рефлексії, висипати з неї на стіл, наче з горщика, усе, що відбулося. Я мав надію, що вона ревно зберегла все те, що було якоюсь мірою важливе. Я гадав, що цей розсип, як кольорові скельця з потрощеного калейдоскопа, складеться у якийсь значущий візерунок. Може, й не в однозначний візерунок, а у їхню взаємопроникну безліч, серед якої можна буде віднайти розмаїті впорядкування, нехай і в остаточному, несміливо алюзійному стані. Я сподівався, що таким чином повторю в скороченні слів своє дитинство, яке нині є лише абстрактним поняттям — начебто і мною, але розмащеним по кількаанадцятьох календарях, по всіх їхніх чорних і червоних листках. Але що більше я сподівався, що завдяки такому підходу змалюю портрет, чи то пак механізм пам'яті, яка є ні абсолютно чужим мені безпристрасним сховищем, місткою пусткою, бюрком душі з безліччю шпарин і сховків, ані мною. Вона не є мною, бо є самодостатньою силою. Вона зовсім не там, де я, хаплива, не там, де я, зворушена чи байдужа. Адже вона не зберегла нічого з того, що я дуже хотів би запам'ятати, і навпаки, нерідко зберігала те, на чому мені найменше залежало. Отже, я хотів радше її, ніж себе, схилити до вищого ступеня відвертости, аби постав її ескіз, за який я, зрештою, готовий нести відповідальність, хоча ніколи не панував над нею і не паную. Я запланував експеримент, результат якого був би й справді цікавий, якби йшлося не про мене, якби це не з мене мали виходити образи та звіряння, а з вуст когось такого, ким я не є. Утім, так уже склалося, що цей хтось чаївся у мені віддавна, достоту, як внутрішні кільця дерева з часів його дитинства й молодости ховаються під численними нашаруваннями зрілого віку. У цьому сенсі можна майже буквально визнати, що молоде деревце впродовж десятків років перебуває в тому потужному прихистку. По правді, я не пам’ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я є. А водночас, певно, трохи налякався. Адже мене могло взагалі не бути або я міг бути якимось патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем. Деколи мені здається, що це трапилося ще до війни, себто в описані тут часи, але я в цьому не впевнений. Відтоді це здивування вже мене не полишало, хоча й не перетворилося на мономанію. Згодом я підходив до нього з різних боків, різними способами добирався до нього, а часом визнавав його повним абсурдом, чимось таким, чого слід соромитися, як фізичної вади. Але потім знову поверталося питання: чому власне думки рухаються в голові в тому чи іншому напрямку, що ними керує та диригує? Колись я свято вірив у те, що душа, а радше свідомість, це ділянка в чотири чи п’ять сантиметрів завбільшки в центрі обличчя — за носом, трохи нижче, ніж очі. Поняття не маю, чому я так вирішив.

Це, либонь, була «під філософія», так само, як колись, іще давніше, замість мислення було якесь «під-» чи «над мислення». І це я також сподівався разом з усім супутнім інвентарем витрусити з пам’яті. Це мало відбутися само собою, обмежитися виключно спогадами, потрясанням отим метафоричним горщиком. Але не вдалося. Бачу, що згадуючи, я мимохіть упорядковував спогади. У результаті вони вклалися у сліди, які досить виразно ведуть у мій бік, у бік мене сьогоднішнього — так званого літератора, себто представника одного з найменш поважних і найбільш ганебних фахів. Адже хліб літератора — шаленство бурхливого фантазування, переснованого всілякими зарозумілими чи безглуздими означеннями на кшталт «письменницької кухні». Що ж до мене, то я жодної такої кухні не мав. У кожному разі, досі її не зауважував. Отже, все, що я висипав із лантуха пам’яті, одразу, ще на льоту легко скеровувалося. Не йдеться про якісь там обурливі брехні чи перекручування. Так сталося само собою, у будь-якому випадку — незумисне. Зрештою, я й не виправдовуюся.

Я немов детектив, який удруге йде слідами скоєного злочину, що полягав у штукарському впорядковуванні навіть того, яке, коли відбувалося, взагалі не було впорядковане й не вказувало в мій теперішній бік. Я бачу в отій кінцевій цілості стрілку, спрямовану в мене, на чверть віку старшого. Це тим дивовижніше, що я ніколи не вважав, що «народився письменником», аби hoc erat in votis[1].Зрештою, я й надалі так не вважаю. Це означає, що в отому дитинстві й у залишеному по ньому звалищі мусило зостатися чимало заплутаних слідів, напрямків для прочитання і для викриття, переважно безладних, тупикових, обірваних. А може, це навіть не сліди, а тільки надто багато простору й поодиноких острівців. Ні, це не абсолютний хаос, хоча б тому, що був дім, школа, батьки, що спершу я був зовсім малий і приліпляв собі до носа зелене «крильце», а потім був більший, у мундирі. Уже тільки це створювало досить виразний порядок. Але це був порядок порожньої шахівниці, де чорно-білі смуги можна бачити уздовж, упоперек чи по діагоналі. Досить вкласти у погляд дрібку зусилля, аби переконструювати все так, як заманеться. Шахівниця ж надалі лишається шахівницею і ми не побачимо нічого поза тим, що є на ній насправді — навпереміну чорні й білі квадрати. Змінюється лише порядок, напрямок, директива погляду. Щось дуже схоже