Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

тарілки, вони всі їли насіння та слухали Анжеліку — та схвильовано розповідала, як міліція ломила­ся у ворота, як забирали тих наркоманів, як заарештували Андрія. Коли принесла нарізане на кухні соління й поставила пляшку горілки — обговорювали жнива. А коли доперла до столу каструлю з борщем — вже почали сваритися.

— Замаж їбало, — сказав карлиці Сергій, — твоє діло тут взагалі теляче: з Андрюхою ми вирішимо, пацана не обідимо, тобі шо так працювати, шо так.

Відповідь не забарилася — гарний настрій Анжеліки заповітрився, вона підвелася на лавці й закричала:

— І як тобі не соромно? Ще дев’ять днів не пройшло, а ти вже привіз цього чорта й таке кажеш. — Вона кивнула на лисого, який спокійно дивився на карлицю, склавши руки на грудях.

Оце так новина… Лилєкей застигла з ополоником у руках — він був нічого такий, замашний, та де ним упоратися з трьома. Вона подумала, чи не сходити по автомат — той стояв на кухні, за дверима, поруч з віником і совком. Ідея здалася непоганою — тихенько, не привертаючи увагу, вона повернула ополоник до каструлі й пішла до малої хати.

Схопила зброю, вилізла з заднього вікна й підібралася до тераси з боку теплиць. Для цього, щоправда, довелося оббігти ледь не весь маєток, бо вона хотіла підійти непоміченою, а зробити це було зручніше з іншого боку — там були грядки з зеленню, якраз можна залягти й бачити у приціл весь стіл. На бігу вона чула собачий гавкіт та збуджені голоси.

Боялася, що не встигне, а так і сталося — щойно вона підповзла до місця між крайньою теплицею й городом, що тут розпочинався, як стало видно, що за столом вже нікого немає. Прислухалася — ніби говорять біля воріт. Тому Лилєкей важко піднялася, притисла автомат до стіни теплиці, так, щоби його не було видно, і побігла на голоси.

— Ну, це ми ще подивимся, — казав Ігор Анжеліці, яка виштовхувала його за ворота. Сергій з лисим вже стояли біля машини.

— Збирай, Анжела, речі, по-хорошому, — гукнув звідти міліціонер, перекрикуючи собак, які, звичайно, не могли пропустити такого яскравого кіпішу.

— Та хєр тобі, — відповіла карлиця обом відразу й закрила засув.

Рішуче повернулася, побачила Лилєкей і зло спитала:

— Ну де ти ходиш?

Та тільки розвела руками. У супроводі собак, які стрибали чи не вище за її голову, завгоспка підійшла до тераси, залізла на своє місце, похмуро утупилася в пляшку, яка стояла напроти неї, і звернулася до подруги:

— Гюля, наливай, бляха, раз таке діло.

Лилєкей подивилася на неї з сумнівом — обидві не вживали алкоголю, чим неодноразово дивували присутніх, на обох похоронах на цьому наголошувалося з тим натяком, що дивіться — є на світі й такі дивні люди. Може, їй і треба зараз? Та тільки потягнулася за пляшкою, як Анже­ліка гаркнула:

— Стій!

Подивилася на подругу сумними очима й додала, тільки вже якось м’якше:

— Не наливай. Прибери, щоб я її ніколи більш не бачила, — і затулила обличчя руками. Лилєкей з полегшенням поставила пляшку під стіл, посунула пакет з насінням і банку з тютюном ближче до Анжеліки, дістала з кишені люльку й спитала:

— Так а шо сталося?

Та відповіла, але не відразу — посиділа ще трохи із затуленим обличчям, потім взялася забивати свою люльку і, тільки закуривши, сумно промовила:

— Та шо… Таких друзєй за хуй і в музей.

— Чого хотіли вони?

— Хочуть в малого забрать ферму.

— Як забрать?

— Ну, купить, але незадорого. При мені рік тому один чорт із Херсона приїздив, давав Олегу триста тисяч за всьо про всьо, так Олег тільки посміявся. А тепер вони кажуть, шо он чоловік приїхав, хоче тут зробити готель на березі, а ферму теж бере, буде вирощувать щось там своє. І дають за це квартиру малому в Миколаєві й п’ятнадцять тисяч.

— Долари?

— Ну не карбованців же ж, Гюля, що ти, як ото дитина. — Анжеліка аж смикнулася від злості. — І, шо характерно, той мужик слова не сказав, усе Ігор пропонував. Ну, дев’ять днів не пройшло, а вони вже злетілися, коршуни, блядь. На охоту, чєрті, приїхали, кажуть, післязавтра баню натопи, ми верньомся. Та хєр вам!

— Ти думаєш, це він пожари робив? Вони?

— Та хєр просциш тепер, хто це робив, але Серьога каже, що малому шо так, шо так тут не царювать, шо його опять закриють. Якщо не поїде, понімаєш? Мусор — він є мусор. Недарма ж він того прокурора нам сюди в баню хотів… Усі вони…

Лилєкей зрозуміла: Ігор і Сергій. Лисий їй не потрібен, він — покупець, як приїхав, так і поїде. Що там вона казала про післязавтра?

— А куди вони на охоту?

— Та отут в урочище вони завжди їздять, там охотхазяйство, ще із Союзу. Хай би там і пострілялися, зарази.

От тільки ця ідея першою прийшла до Лилєкей, за кілька секунд до того. Прийшла й залишилася. Наче малий паросток, вона потрохи напувалася й глибоко вночі виросла у гарний задум: ці чоловіки що на полюванні, що на риболовлі не працюють, а відпочивають. Вони п’ють. І цим треба скористатися.

Якось на пересилці вона їхала в «столипіні» у звіриному купе, куди назбирали всіх «неруських». Й одна доросла жінка з північних гір, носата й броваста, розповідала, як її чоловік випадково на полюванні застрелив друга, як довго цим переймався й нарешті застрелився. Який це мало стосунок до її терміну — невідомо, не віриш — прийми за казку. Та раптом цей спогад з’явився маленьким гірським струмком, який спустився з глибин пам’яті та впав до річища її ідеї — вбити обох.

Пізно вночі, коли Анжеліка впоралася з коровами й пі­шла спати, сплив ще один струмочок — в одному Валентининому фільмі злий чоловік вбив міліціонера, приставивши тому пістолет до скроні, а потім вклав йому зброю до рук. І всі повірили, що той убив себе сам. А справжній вбивця був у рукавичках для миття посуду — це Лилєкей пам’ятала добре.

Вона пішла на кухню, надибала в кухарчинім завалі такі само, сині, й забрала собі. Потім сіла під лампу, розібрала автомат — уже навчилася, якщо добре знаєш одну гвинтівку — знаєш їх усі. Знайшла у прибудові великий чохол з-під вудок Олега, все розмістила там, огорнувши пледом, пере­в’язала зверху, аби не дзеленчало, і винесла до задньої хвіртки, де заховала в кущах. Паспорт і гроші й так висіли на шиї. Все, тепер вона була готова — лишалося тільки дізнатися, де це вони полюють, та знайти причину зникнути завтра з хутора.

Причина знайшлася сама собою — Лилєкей завжди вважала це добрим знаком, який свідчить, що вона все вирішила правильно й навіть місцеві духи її в цьому підтримують. Вона проспала, та й не дивно — ледь не до ранку збиралася, а коли вийшла надвір, то побачила, що Світлана вже тут. Значить, і Леся вже на кухні.

Дівчина сиділа на лавці з Андрієм і надиктовувала йому заяву до міліції. Все це відбувалося під наглядом всіх собак та Анжеліки, яка не обминула тему подруг, що занадто довго сплять, і швидко навела приклад однієї дресувальниці, яка отак-от довго спала, а потім