Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Тож тепер Світлана погодилася:

— Легко, — відповіла вона, всілася на заднє сидіння «жигулів» (леді не їздять спереду) й уперше за останні дні всміхнулася. Вже у гарному гуморі вона розглядала навколишні пейзажі — треба віддати належне, тут було красиво, особливо біля річки.

Дорога дійсно дедалі ставала гіршою, і вона раптом схаменулася: це ж так очевидно — якщо тут така дорога, то і… Точно. Мобільний показував нуль рисок, зв’язок лишився десь там, біля залізниці, а вона так і забула написати мамі, що доїхала, що все в порядку. За маминою схемою координат доця і в попереднє відрядження їздила в складі редакційної команди, жила в готелі у Луганську і в неї все взагалі було тіп-топ. Ну, що менше знають батьки, то краще, деякі дитячі аксіоми працюють і в старшій групі.

Зв’язок з’явився тільки одного разу, коли вони виїхали на пагорб, з якого було видно церкву ліворуч і річку праворуч — мальовниче місце. Попросила водія зупинитися, дістала фото­апарат, зробила пару пейзажних кадрів і написала ­повідомлення: «В мене все ОК. Доїхала. Дуже красиво».

Як і слід було очікувати, мама терміново набрала її, аби з’ясувати, що вона їла зранку, що саме вдягла й так далі, але щойно машина пірнула з вершини, риски знову позникали — зв’язок перервався. Це навіть добре — друга експедиція вже починала подобатися їй більше за першу.

Водій не підвів — пригальмувавши на вершині чергового пагорба, він сказав:

— Он твій хутор, — і повернувся взяти гроші.

Світлана перепитала:

— Сто рублів, правильно? — і, дочекавшись схвальної відповіді, нарила в боковому відділенні гаманця ті карбованці: — Ось.

Вийшла, гупнула дверцятами й пішла до зелених залізних воріт, за якими було видно великий будинок з якимись меншими прибудовами.

Йшла весело, навіть задерикувато, а спиною чекала поклику й дочекалася, звичайно.

— Е, е! — закричав таксист, і гупнуло дверима. Вона обернулася з виразом показового здивування на обличчі — типу, що сталося, шановний?

— Це шо? — Він гнівно мотиляв у повітрі тією купюрою.

— Це — сто рублів, як ви й просили, — відповіла вона йому чемно й продовжила рух до воріт.

— Стоять! — не вгамовувався він, а Світлана йшла собі до воріт, за якими тим часом з’явилися якась бабуся з онучкою.

— Стояяять! — почулося вже ближче, вона повер­нулася й побачила, як таксист швидко наближається з червоним обличчям і стиснутими кулаками. От цього у прекрасному сюжеті не було, у гіршому разі передбачалася видача ста гривень і повернення рублів, але з неодмінною лекцією у вишуканому стилі, з патріотичним висновком і неодмінним каяттям винного насамкінець.

Світлана притислася до воріт і почала на шаленій швидкос­ті пригадувати слова, які чула в Юр’ївці, — слова, які б мали зупинити нападника й довести, що вона не є здобиччю, а зовсім навпаки, може постояти за себе! Лиган? Ні, не лиган. Жлоб? Слова щось не підібралися, а таксист уже стояв поруч, дихав чимось із часником і тицяв у обличчя ті самі карбованці.

— Шо ти доїбався до дєвучки? — Позаду почувся хрип­лий жіночий голос, у якому відчувалася впевненість і насмішка. «Нічого собі бабуся!» — подумала Світлана, а водій тим часом уже дивився через її плече й показував тим, хто стояв за воротами, ту саму купюру:

— Дала сто рублів, руських!

— Так ви сказали сто рублів, я й дала сто. Сказали б гривень, дала б гривень, — спробувала втрутитися до розмови Світлана, та цим тільки викликала чергову порцію обурення з боку таксиста.

— Я тобі, сука, щас… — він знову повернувся до неї, обдаючи часниковим духом, та не договорив, бо з-за воріт за неї знову вступилися:

— Мурчати дома будеш, дядя.

— Шо-шо?

— Сосі хорошо. Шо тобі не ясно, упіздєнь? Проїбався з грошима, отвічай.

— Тааак. — Таксист нарешті відчепився від неї. Кепка сповзла на потилицю, шофер остаточно осатанів, розвер­нувся, підбіг до багажника «жигулів», відкрив його ключем і почав там щось шукати, примовляючи при цьому: «Щас, блядь, щас». Що він там намагається знайти? Якусь залізну запчастину, якою зараз почне її бити? Світлана вже сильно жалкувала про свій задум, місце якому було у красивому нарисі, а не наяву!

Притиснувшись до воріт, вона завмерла, дивилася на цього дядька й очікувала результату його пошуків, наче щуреня, загіпнотизоване коброю. Десь неподалік надривалися від гавкоту собаки, дув приємний вітерець, вона лишень годину тому зійшла з потяга, сподіваючись на вдале друге у своєму житті відрядження, а тепер…

Цю жахливу паузу розірвав ще один жіночий голос, низький і грубий, їй було сказано: «Ану, подвинься», вона автоматично посунулася вліво, до паркану, й побачила дуло, що з’явилося серед решітки, на рівні її плеча. Потім поруч щось залізно клацнуло, і перший голос цілком миролюбно запропонував:

— Дядя, ти вибач, та ми сьогодні трохи нервні, так шо давай так — ти уйобуєш, а ми на тебе більше не обіжаємся. А то Гюля тебе стрельне, нам все одно вже, а тобі буде обідно. Правильно я кажу?

А коли Світлані здалося, що цього не може бути, до розмови знову втрутився другий голос, він сказав: «Пшол нахуй. Три-чотири». Подивившись на таксиста, вона побачила, як той зникає за машиною, пригинається, відчиняє дверцята, заводить свою тарантайку та рушає з місця так швидко, що здіймає клуби пилу. За кілька секунд «жигулі» зникли за поворотом — вочевидь, розвертатися він не зважився, бо в такому разі треба було б проїхати мимо воріт, ще й водійським боком до дула.

— Нічого, через Чаусове об’їде, — додала бабуся зі сміхом, Світлана повернулася до воріт й нарешті побачила, що та якраз не сміється, а мовчки вішає на плече автомат. Сміялася… дівчинка. Якій… було років під сорок, якщо не більше, — це була ліліпутка, й вона сміялася так завзято, що ставало страшно.

— Так, Гюля, давай краще собак спусти, бо я оце устала за сьогодні з людьми базарить, ідуть та йдуть.

Бабка, схожа зі своїм автоматом на персонажа якогось фантасмагоричного вірменського мультфільму, мовчки рушила, а ліліпутка спитала у скам’янілої Світлани:

— Так, а шо ти в нашому Богополі забула? Ти не лякайся, в нас просто післявчора міліція була, а тепер всі забулдиги лізуть, думають під шум вокзалу щось украсти, бо всі потікали звідси.

— Я… — Світлана застрягла на цьому особовому займеннику, наче акторка американського кіно. — Я з газети, «Новини тижня», нам писав… — вона пригадала ім’я автора листа, — пан Андрій. Повідомив, що у вас тут рейдерське захоплення, що вам поля спалили. Редакція мене надіслала, щоби написати про ваш випадок…

— Ха, — ліліпутка скривилася, — Андрія якраз і закрили… Ладно, заходь. — Вона відчинила ворота й запустила кореспондентку у двір, після чого пішла до будинку, де всілася на лавку. Світлана рушила за нею, але тут звідкись підлетіли собаки й почали на неї гавкати.

— Ша, Конак, — скомандувала бабка з автоматом і теж підійшла до лавки.

Тримаючи рюкзака перед собою — так, щоб у разі нападу собак можна було ним захиститися, — недавня пасажирка потяга місцевого значення підійшла до них.

— Так а що у вас