Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— Треба женити Димка.

А була серед них баба Марія, жила сама собі в лісі, її звірі не займали. Оце було забіжать вовки в село, нароблять шкоди, а її не зачеплять. То люди й стали говорити Димкові:

— Ти, Димко, ходиш на полювання, зайди до баби Марії, подивись, що вона робить.

Так він раз ішов, коли чує розмову в бабиній хаті. Він й гукнув, вона вийшла, та така страшна, що Димко перелякався: ну відьмачка — і все. Він сказав їй «здрастуй», а вона відповідає:

— Добре, що прийшов, а краще іди собі.

Він узяв та й пішов собі. Дома сказав своїм:

— Бачив я ту бабу, така страшна, що і вночі може приснитися.

Прийшов вечір, полягали спати, а він, сонний, давай кричати. Мати до нього:

— Що тобі, сину?

— А не бачите? Баба!

От як настав день, узяв він свого кия й пішов до тієї баби. Прийшов і каже:

— Здрастуйте, бабусю. Скажіть, що у вас за сила, що я вас і вночі бачу?

А вона відповідає:

— Добре, що побачив, то будем разом бенкетувати. Іди додому і скажи батькові й матері, щоб тобі дозволили взяти в селі дівчину за жінку, та щоб звали її так, як мене, Марія.

Батьки дозволили. Він пішов, узяв її і, жонатий, почав ще більше полювати на звіра.

Пожили вони годочків два — знайшлась у них дочка Єлена. Як тільки вона знайшлася, то прийшла до них та баба Марія й дала в подарунок шматочок кременя, камінчик і губку. Дала та й каже:

— У вас нема вогню, то я вам його дарую. Бийте камінчиком об кремінь — і губка запалиться.

І Димко роздув вогонь так, як веліла бабка, і зробив у себе в домі димище. Всі люди збіглися, бо ж вони ще не бачили вогню, збіглися дивитися, що воно за диво. А баба сказала йому:

— Вийди й скажи людям: «У мене є дочка, і це її щастя».

Люди почали розходитися. Як настав вечір, то сусіди почали брати в Димка жару, розкладали й собі вогонь та грілися біля нього цілу ніч. А на другий день обирають Димка старшим на селі. Тоді він почав підбирати собі компанію товаришів, щоб іти в ліс на полювання. Як дійде Димко і його товариші до річечок, де люди живуть, розкладають вогонь. Люди спочатку бояться, а потім ідуть за ними. Він вийде й скаже:

— Беріть усе своє, ідіть за нами. У вас тут звірі, а у нас вам буде добре, ми вас охоронятимемо.

Вони беруть свої буйволи, слони й переходять туди, де живуть Димкові люди, поселяються з ними, пускають свою худобу до їхньої.

От як уже стало село більше, баба Марія знайшла в лісі хлопчика, місяців шість-сім. Знайшла та й каже:

— Це моє щастя. Цей буде мене глядіти.

А воно мале обзивається:

— Я, — каже, — бабусю, ваш буду.

Вона його взяла й втішається, що таке маленьке, а вже балакає. А дома та баба мала такий підпіл (такий підкоп попід землею, наче погріб), а в ньому міцне вино. Почала вона тим вином свого хлопчика напувати. А він як вип’є, то стає ще кріпший. От вона тоді й каже сама до себе:

— Добре, що він п’є, це буде мій.

І назвала його Андрушком. Стало йому годочок, він уже бігає. Але баба не дозволяла йому в село йти. І сільські назвали його диким, за те, що не хоче до них іти.

Одного разу Димко вибрав собі більше мисливців, і пішли в другу сторону лісами аж до чистого поля. Біля річки народ зустріли. І там своє чудо зробили — розіклали вогонь. Димко й цим людям сказав:

— Заберіть усе, ідем туди, до мене.

Розмножилося село, стало велике.

Коли це в один день летить поверх села змій. Люди всі полякалися, принишкли. А змій летів-летів та й став край річки. Як став, почав свистіти, а люди і скотина зовсім поперелякувались. Тоді Димко скликав своїх вояків, взяли дрючки в руки і йдуть назустріч змієві. А змій піднявся вгору й до них скочив. Димко як махнув своєю палицею — і відразу вбив того змія. То ті мисливці сказали:

— Зарити його поглибше, щоб ніде слідочка й не було.

Зарили позад бабиної Маріїної хати. Баби якраз не було вдома, а хлопець-приймачок Андрушка то все бачив і говорить бабі:

— Бабо, тут щось копали поза нашою хатою.

Тоді баба пішла до Димка і питає:

— Що ти там робив за моєю хатою?

Він їй відповідає:

— Летів змій, ми його вбили й там закопали.

То вона йому й каже:

— Це була твоя смерть, а прилетить другий, то буде для твоєї дочки смерть. Ти бережи її, не пускай нікуди.

Димко послухав, а сам думає: «Що це вона за баба, що знає наперед?» Приходить додому й каже до жінки:

— Бережи дочку Єлену.

От жили вони, жили. Розбагатіли, мають уже досить добра.

А баба свого синочка навчає:

— Андрушко, ти будь обережний, нікуди не йди, будеш старшим цього села.

А сама баба скрізь ходить і вночі, і вдень, її ніякий звір не займає. Вона в лісі мала таку потаємну яму, де стояло троє коней, то вона вночі сяде на коня й летить.

От вона прийшла раз, а Андрушко їй і каже:

— Бабо, ви що робите в лісі? Скажіть! А то піду у світи.

На другий день баба бере його і йде з ним в ліс. Доходять до дуба, баба вдарила ногою тричі об землю, відкрились двері. Заходять, там троє коней: чорний, гнідий і білий. Вона й каже:

— Оце твоє багатство, тільки будь розумний, слухай мене.

Він зрадів. Баба гукає до нього:

— Андрушко, а йди сюди!

Завела його в куток, а там три бочки з вином. Вона дала йому склянку вина. Він випив. А баба й питає:

— Ну як?

— Можу твого коня підняти на руки — таку силу відчуваю.

То вона дала йому ще склянку вина рожевого. Він випив і каже:

— Неначе не на землі стою, а лечу, — така сила в мені.

Тоді вона дала йому ще склянку білого вина.

Як виходили вони вже зі схованки, то коні заіржали, а баба вдарила тричі ногою об землю — і двері зачинились.

На другий день баба вже дозволила своєму Андрушкові йти в село. А він після того вина став такий гарний та міцний, що всі дивувались, де