Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— А бодай ти тоді оженився, коли за тебе вийде Премудра Дуляна!

Іван на те не давав нічого. Але настав і для нього час одружуватися. Леґінь пересватав довкола сім сіл — жодна дівка за нього не йде.

Бідний Іван купив собі коника.

— Мамко, я мушу пошукати Премудру Дуляну. Може, вона десь і є на світі.

Їде, їде — уже й коник здох. Помалу рушив пішки. І дістався аж до того краю, куди птахи не долітають, сонце не догріває. Та ще йшов і йшов.

Раз дивиться — у хащі стоїть хижка. Вона така маленька, запала у землю, що ледве її видно. Зайшов — у хижці дідо. А він такий старенький, що вже замітає долівку бородою.

Іван красно поклонився дідові:

— Добрий день вам, няньку старенькі!

Дідо підняв повіки, подивився на хлопця і каже:

— Доброго здоров’я тобі, синку. Мені вже двісті і п’ятдесят літ, але такої доброї душі я давно не видів. Куди ти йдеш, синку?

Іван розповів:

— Шукаю свою суджену — Премудру Дуляну, а не знаю, де її знайти. Чи не поможете мені?

— Ой синку, я ніколи про таку не чув. Та зроблю для тебе добре діло: дам тобі такий клубок, що виведе тебе з цієї хащі.

Коли Іван вибрався з чатиння, на нього нараз засвітило сонце. І побачив він перед собою високий будинок — на дванадцять поверхів. А там була Премудра Дуляна. Стояла на найвищому, дванадцятому поверсі, а тому ще здалека помітила хлопця. Вона одразу збігла вниз і так радо зустріла Івана, що не могла натішитися з радості. Та спочатку його пригостила, а потім сказала:

— Тут, Іванку, таке й таке діло: я в поганина Вітра. Зроблю тебе на якийсь час дідом, і ти підеш у хлів до худоби. А коли увечері повернеться господар — скажу, що ти наймаєшся служити.

Повернувся поганин додому, прив’язав коня і нараз питає:

— Що за дідо крутиться у нашому хліві?

Вона відповіла:

— Ой, то бідний чоловік. Попросив у мене щось поїсти — і цілий день обходить худобу. Мені добре, бо відпочиваю. Най би дідо служив у нас далі.

— Ану, поклич його сюди, я хочу з ним переговорити.

Бідний Іван зайшов у палац. Поганин повів у його бік сивими бровами і одразу наказав:

— Ану, чоловіче, стань таким, як був!

Іван від того обернувся молоденьким хлопцем.

Друге слово у Вітра було — пригостити слугу по-поганському, дати йому залізних галушок.

Та Премудра Дуляна сказала, що Іван вечеряв.

— А раз так, то най лягає спати, бо скоро уставати, — сказав поганин Вітер. — Опівночі дам йому роботу!

Іван пішов у хлів. Там пересидів у страху, бо не знав, що буде. Коли настала темна північ, ґазда викликав його і завів у хащу.

— Бери сокиру дерев’яну, ставай до роботи. Скільки видиш смерек сперед себе і скільки позад себе — аби були до вечора зрубані, в сяги складені. А землю маєш покопати й засіяти пшеницею. І щоб вона в один день дозріла, була зібрана і помолота. Увечері положиш на стіл уже хліб печений. А ні — загинеш злою смертю.

Іван собі думає:

«Яку дурну роботу видумав поганин. То не зробить і ціле село, не те що я один! Та й за якусь днину…»

Узяв сокиру дерев’яну, вдарив нею в бука, а вона розлетілася. Сів і зажурився.

Премудра Дуляна принесла полуденок.

— Нічого, не журися, спочатку поїж, — порадила Іванові.

А коли пообідав, тоді запитала:

— То яку роботу дав тобі нечистий?

Іван розповів:

— Дав вирубати хащу, засіяти частину пшеницею, і щоб до вечора із неї вже був хліб печений.

Премудра Дуляна тільки свиснула — і одразу збіглися поганинові чорти. Вони все зробили, що їм наказала. Увечері запахла паляниця. Поганин поплескав Івана по плечу:

— Добрий ти слуга! Тепер іди, лягай собі спати — опівночі дістанеш від мене ще одне завдання.

Іван уже не в таких страхах, як за першим разом, але однаково не спить, бо думає: яка буде робота? Серед ночі встав поганин Вітер, дав йому великого шкіряного міха і привів до озера:

— До вечора всю воду маєш вичерпати так, аби вітряк із сухого дна повіював пилюкою! А через яму перекинь скляного моста, який би був на одній підпорі, а зверху мав три красні стовпи. На тих стовпах повинні сидіти три пташата-потята і, коли я буду повертатися, аби мені співали різними голосами.

Поганин пішов. Іван навіть не починав черпати — очікував Премудру Дуляну. Він не хотів і полуденкувати, доки не сказав їй про роботу. А дівчина вислухала хлопця і свиснула знову поганинових чортів. Пропасники поскакали в озеро, великими свердлами пробурили дно і спустили всю воду під землю. Там, де було озеро, скоро стало сухо. Доки Іван поїв свій обід, то йому на мості, на стовпах, і пташки заспівали — кожна різним голосом.

Поганин Вітер похвалив:

— Ти добрий слуга! Будеш служити, доки хочеш.

І так вони жили. Але якось Премудра Дуляна шепнула хлопцеві:

– Іванку, сідлай коней — утікнемо у твою державу.

Від’їхали вони недалеко, як Вітрів кінь страшно заіржав, покликав свого ґазду. Поганин питає:

— Премудра Дуляна втекла зі слугою? Чи можу ще поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?

Кінь відповів:

— Можеш їсти й пити, потому й запалити — ми ще й переженемо.

І раз Іван закричав, що у спину його щось пече. А Премудра Дуляна говорить:

— Оглянься — яке полум’я?

Іван відповів:

— Синє…

— То дихає кінь Вітра. Але не журися: з наших коней стануть два кущі, а з нас — два зайці. Може, поганин прошмигне.

Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І нечистий схопився за шаблю:

— Ану, зайчата, станьте, як були, бо вас порубаю!

Премудра Дуляна виявила себе і слугу.

Поганин сказав хлопцеві:

— Перший раз тобі прощу, бо ти мені вчинив першу роботу.

Знову жили в поганина Вітра.

Премудра Дуляна намовила слугу:

— Спробуємо ще раз! Може, пощастить…

Сіли на коней і — в дорогу. Втікали три дні.

А на четвертий Вітрів кінь страшно заіржав. Поганин питає:

— Чи можу ще, коню, пополуденкувати?

— Можеш, ми їх доженемо.

Поганин їв і пив, а потому собі й запалив.

І раз Іван скрикнув:

— Премудра Дуляно, мене уже запекло у плечі!

— Оглянься —