Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— Йой, синє!

— То Вітрів кінь. Але не журися: наші коні стануть одним озером, а ми — двома качками. Може, нас поганин промине.

Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І поганин схопився за шаблю:

— Ану, каченята, станьте такими, як були, бо вас порубаю!

Вернулися додому. Переночували. Премудра Дуляна говорить до Івана:

— Треба буде втікати ще швидше.

— Ні, більше не втікаємо, — відповів Іван. — Поганин два рази мені відпустив, бо я йому зробив дві роботи, а третьої втечі уже не подарує…

Тоді Премудра Дуляна зібрала у дорогу одного Івана. Наладила все, що було треба, і хлопець відклонився.

Прийшов знову до старого дідика, що замітав хатку бородою.

— Як живете, няньку старенькі?

— Ой синку, маю двісті і п’ятдесят літ, але ще ніколи не був такий голодний. Дай хоч якусь окрушину.

Іван вийняв хлібину і відрубав із неї половину. Сягнув рукою у кишеню і скільки міг узяти у жменю — стільки дав старому золотих. Дідик йому каже:

— Добре, синку, добре! І я десь-колись буду тобі у пригоді.

На тому розлучилися.

Іван іде — й надибує в хащі великий барак. Зайшов, а там відьма-босорканя. Іван і їй красно поклонився:

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, синку, — відповіла баба. — Що ти тут глядаєш?

— Глядаю якусь службу.

— Беру тебе служити на два роки. Будеш пасти трьох білих кобил. Але якщо точно на полуднє не будуть у стайні, бідна твоя голова лишиться на бараці.

Спекла йому ощипок-дрімливочок і вирядила хлопця на роботу. А він пригнав кобил на поляну, відламав собі шматок ощипка-дрімливочка і нараз заснув. Кобили розбрелися по зеленій хащі.

Тоді прибіг до хлопця дідик з довгою бородою:

– Іване, уставай! Твої кобили стали оленицями. Але не біда! На три рази лусни батогом — і нараз перекинуться у білих кобил.

На полуднє Іван уже дома. Загнав кобил до стайні, заходить у барак, а баба гострить ніж. Але коли побачила, що кобили на місці, взяла з печі три залізні прути і почала їх так сікти, що копитами пороли саму стелю.

Другого дня Іван був мудріший: вже й не виймав ощипка-дрімливочка. Сів на кротовину і дуже уважає, аби не здрімати. Та підійшла старша кобилиця, дихнула на нього — і нараз заснув.

Знову прибіг дідик з довгою бородою:

– Іванку, вставай! Пропадеш, чоловіче! Баба кобил погнала додому і вчинила з них великі яйця; яйця накрила кошиком, сіла на нього і сидить. То слухай сюди. Коли ступиш за поріг, я кинуся лисицею на горище — там у баби золотий когут. Баба схопиться за мною, а ти підніми кошика і лусни батогом. З яєць знову зробляться кобили.

Іван подякував старому, і вже йдуть із хащі. Дорогою дідо каже далі:

— Другий день — то другий рік. Ти відслужив бабі-босоркані. Буде тобі давати платню, та не бери ані красну дівчину, ані срібла-золота. Проси собі ослюка, котрий уже лежить на гною. Сідло для того ослюка прислідили кури, але не біда — бери і сідло.

Прийшли до барака. Дідо став лисицею і душить на горищі золотого півня. Баба забула і про яйця — полізла нагору. А тим часом Іван підняв кошика, луснув батогом і обернув яйця на кобил. Відьма скочила з горища, схопила ножа і хоче відрубати йому голову. Але Іван каже:

— Гоп, бабко, заспокойтеся — кобили у стайні.

Босорканя глянула — під кошиком пусто. Цього разу не била кобил. Лише зайшла у стайню і вивела звідти трьох молодих дівчат — таких, як голубиці, аби Іван вибрав собі подругу. Але хлопець просить:

— Дайте ослюка — того, що вже на гною здихає.

— Та хіба ти в мене заслужив здохлятину? — каже йому баба. — Я дам тобі золота і срібла — скільки понесеш!

Іван хоче лише ослюка. Тоді баба говорить дівчатам:

— Добре, сплетіть хлопцеві золоту вуздечку, аби мав як повести осла.

— Не треба і то, бабко, — відповів Іван. — Я візьму собі сідло, яке у вас за куряче сідало…

Він осідлав ослюка і рушив у дорогу. Ідуть помаленьку, бо осля слабе — від лежання аж боки облізли. Але воно озвалося:

— Ану, глянь, Іванку, чи видить нас баба-босорканя?

Він оглянувся і каже:

— Ще видить! Вилізла на самий верх барака і дуже красно дивиться за нами.

Дотяглися вони за хащину. Ослюк потряс собою три рази, і з нього став чарівний кінь-татош з дванадцятьма ногами. Він сказав Іванові:

— Тепер можеш їхати і взяти свою суджену — Премудру Дуляну.

Іван сів на нього, і кінь нараз піднявся в повітря. Спустився на землю між червоними морями, викупався й дістав подвійну силу. Вони, раз-два, були біля палацу, і просто із найвищого, дванадцятого поверху Іван підхопив дівчину — Премудру Дуляну.

А кінь поганина страшно заіржав. Поганин питає:

— Чи ще встигну, конику, поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?

— Хоч їж, хоч не їж — уже не доженеш.

Поганин одразу пустився в погоню.

Іван аж застогнав:

— Йой, горю! Пече мене у плечі!..

Іванів кінь-татош кличе побратима:

— Кинь поганина, ходи з нами! Тепер мусиш їсти залізні галушки, пити студену воду. У нас будеш мати чистенький овес, а напувати тебе будуть парним молоком!

Вітрів кінь піднявся аж до хмар і нараз перекинувся догори копитами. Поганин упав на землю, вбився, а кінь тихо підлетів до свого побратима. На нього пересіла Премудра Дуляна.

Але тут на кочерзі пустилася відьма-босорканя, у котрої хлопець був слугою. Майже-майже доганяє їх. А дідик, котрому Іван дав колись півхліба, ліг поперек дороги. Баба перелетіла, а дідо кричить:

— Стій, хіба не видиш, що тут лежить границя?

А кордон, як і тепер, не можна було перейти без дозволу. І баба повернулася.

Бідний Іван привів у село до своєї матері багату невістку — Премудру Дуляну.

Про богатиря Димка та його зятя Андрушка

Давно-давно, коли люди не мали ще ні вогню, ні мисок, ні ложок, оселювалися вони по берегах річок. От там і жили собі. Йшли, йшли, поки найшли місце зручне — річка велика, — можна й оселитися. А там, дивись, коли збиралося все більше й більше людей, почали робити хатки земляні. Аж потім знайшовся між ними один міцний чоловік, звали його Димко. Він такий був силач, що охороняв те село й ту річку. Візьме кия і як прийде який лихий звір на село, то він києм махне — й уб’є одразу.

От уже