Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся!
Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону!
Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих
Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести».
Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів,
[560] З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску).
Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо:
Що лиш на думку спливе — легко богам осягти.
Ті — Гіменея{175}, а ті — вславляють Евгія-Вакха;
Бога — і діву земну ложе з’єднало святе.
Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою,
А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі —
Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія{176}-батька,
Щоб од вина не було шкоди твоїй голові.
Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати:
[570] Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти.
Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе,
Хай вона знає, над ким влада її відтепер.
В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто,
Хоч і німують уста, мову обличчя веде.
Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти —
Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби;
Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою,
Пальцями пальців її мов ненароком торкнись.
Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав:
[580] Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз.
Випаде жереб на учті тобі — йому поступися,
Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям.
Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість,
Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому.
Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати,
Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува.
Так управитель не раз перевищує міру належну:
Більше на себе бере, ніж доручали йому.
Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна:
[590] Хай не підводять тебе ні голова, ні нога.
Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає,
Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина.
Впав колись Еврітіон{177}, бо не випив, а перепився.
В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів.
Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, —
Чим обдарований ти — інших тим даром втішай.
Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне:
Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик:
Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися:
[600] Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв.
«Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», —
Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай.
Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу,
Саме при тій метушні гарну нагоду лови:
В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, —
Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй.
Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки:
Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей.
Як говорити і що — не мені вже тебе поучати:
[610] Лиш забажати зумій — мова сама попливе.
Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці,
Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє!
Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана,
Вірить у себе, в свою всепереможну красу.
Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався,
Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра.
Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить:
Нині нещира любов — щирою завтра стає!
Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе:
[620] Так підмиває-гризе берег текуча вода.
Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї
Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа.
Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане:
Жінці понад усе — то її врода, краса.
Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу,
Що у фрігійських лісах віддано першість не їм?
Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони,
Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв.
Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї
[630] Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.
На обіцянки, гляди, не скупись: чудова принада!
Ну і богів, будь-яких, сміло за свідків бери!
Клятву коханець зламав — то хіба посміється Юпітер:
Хай із присяг тих, мовляв, гру собі роблять вітри!
Сам він Юноні, було, присягався водами Стікса,
Тож і підморгує тим, хто з нього приклад бере.
Вигода є від богів, а є вигода — віра хай буде, —
Щедро ж на вівтарі вина зливаймо й кадім!
Не в безтурботті вони, немов уві сні, пробувають, —
[640] Жийте праведно й ви: над усіма — божество.
Ввірене вам — поверніть, пам’ятайте про договори,
Серця — обман, а руки — хай не осквернює кров.
Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде!
Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман.
Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя,
В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі!
Кажуть, в Єгипті колись дощів живодайних забракло —
Поспіль дев’ять років сонце палило поля.
До Бусіріда{178} Трасій прийшов: «Юпітера, — мовив, —
[650] Може вблагати лише мужа захожого кров».
«Що ж, — на те Бусірід, — будеш першим даром для нього,
Спраглій землі єгиптян воду, захожий, даси!»
Так і Перілла спалив Фаларід у жорстокім бикові:
Врешті, печенею став сам же злощасний творець.
Та й по заслузі обом! Винахіднику смертної муки
Звідати винахід свій — це
