А проти хвилі плисти — марно махати веслом.
З глуздом — і тигра служити привчиш, із Нумідії лева,
З часом навикне і бик плуга важкого тягти.
Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,
А піддалася таки: муж наполегливим був.
Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу
Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.
Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,
[190] Ратищем гострим не раз диких разив кабанів.
З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,
Глибшої рани не той — інший завдав йому лук{194}.
Я ж на Менальські хребти не велю оружно спинатись,
Ні під вагою тенет потом спливати, ані
Стріли стрічати грудьми: мистецтво моє — обережне,
Інших наказів тобі, окрім м’яких, не даю.
Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;
Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.
Ганить — за нею гани, а схвалює — схвалюй за нею;
[200] Каже, що так, кажи «так»; «ні» — то й ти кажи «ні»;
Смішно їй — ти усміхнись, сплакне — на сльозу спроможися:
Їй визначати, затям, вираз обличчя твого!
От вона кісточку гральну метне — промахнися зумисне,
А промахнеться вона — їй взяти гору дозволь.
А в довгі кості йде гра — щоб вона, бува, не програла,
«Псів» частіш викидай{195}, щоб вигравала вона.
Ну, а в «розбійники» гру розпочне — ти так роби хід свій,
Щоб над твоїм вояком ворог брав гору скоріш.
Сам окриття з гілочок над нею старайся тримати,
[210] Сам перед нею ступай — стежку вивільнюй в юрбі.
Стільчика їй поспіши до нош різьблених підкласти,
З ніжки сандалі зніми чи підв’яжи їх ізнов.
Хай замерзатимеш сам, та на грудях своїх її ручки,
Тільки-но мерзнуть вони, раз по раз відігрівай.
І не бери за ганьбу (хай ганьба, але ж насолода!),
Хоч не прислужник ти їй, люстро держати в руці.
Хто повергав потвор, що їх мачуха{196} зла насилала,
Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,
Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,
[220] Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.
Бачиш, як ревно служив улюбленці велет тірінфський,
Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!
Скаже на форум прийти — на форумі будь завчасý ще,
Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!
А кудись інде велить — поквапся, відклавши все інше,
І, хоч юрба на шляху, — наче на крилах лети!
А серед ночі вона, по гостині, вертатися буде —
За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.
Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),
[230] Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.
Що там надворі — дарма: чи спека, а чи снігами
Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!
В любощах — як на війні: оспалий — хай відступає!
Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.
Ночі безсонні, зими, труди, далекі дороги,
Болісті — все тут у тих, хоч і м’яких, таборах!
Мокнути будеш не раз, як дощі насуватиме небо,
Спатимеш, хоч і зима, просто на голій землі.
Кажуть, що й Кінтій{197}, як був пастухом у ферейця Адмета,
[240] Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів
Тим, що приємне для Феба було?.. Коли хочеш любові
Не лиш на день, не на два — то позбувайся пихи!
А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі
І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:
Крівля вільна зате: зісковзнувши з тієї крутизни,
Ти у високе вікно нишком до любки пролізь.
Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,
Чим уже явно даси довід кохання свого.
Часто, Леандре, й ти, щоб не втратити діви своєї,
[250] Звагу свою їй являв — перепливав Геллеспонт.
Не посоромся й служниць, котра там до неї найближча,
Якось схилити — служниць, а чи довірених слуг.
З кожним вітайсь на ім’я (від того тебе не убуде),
Кожному руку подай, кожному чемно вклонись.
Ще пам’ятай: в день Фортуни слузі, коли він попросить,
Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби.
Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних
Римські рабині, було, галлів в оману ввели{198}.
Врешті, всю челядь своєю зроби, а надто важливі —
[260] Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.
А щодо любки, то я не велю тобі витрачатись:
Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.
От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —
Хай їй хлопчина несе кошик дарунків сільських:
Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,
Серед міської юрби все це для неї придбав.
Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла{199}
Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).
Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:
[270] Доказ, що мила твоя — в тебе весь час на умі.
Так-ото спадку ловці одурюють старість самотню —
Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!
Маю повчати тебе, щоб і вірші ти слав їй солодкі?
Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.
Пісню похвалить — почуєш, однак: «А де подарунок?»
Милий їй і грубіян, тільки б на гріш не тонкий.
Нині направду — вік золотий: до посад щонайвищих
Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.
Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —
