Там — виноградна лоза, ще десь — густі пшениці.
Скільки є різних облич — сердець стільки б’ється у грудях:
[760] Мудрий до кожного з них якось приладить своє.
Так і Протей: то ставав кабаном, то левом, то раптом —
Деревом, то серед хвиль — хвилею легко гойдавсь.
Ловить і рибу по-різному всяк: гачок тут підходить,
Там — лише остень, а там — варто закинути сіть.
Різного віку жінок по-різному, отже, приваблюй:
Пастку польована лань здалеку спостереже.
При неотесі — не розумуй, не зухвалься при скромній:
Вмить перестануть вони вірити, бідні, й собі.
От і трапляється так, що, відмовивши гідному, жінка
[770] В руки негіднику йде, прямо в обійми, сама.
Частку зроблено вже. Попереду — ще якась частка.
Киньмо вже якір, нехай перепочине судно.
Книга друга
«Гейя, Пеане{181}!» — гукніть — і ще раз: «Гейя, Пеане!»
Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.
Віршам моїм — від закоханих пальма; їй уступають
Пальми із Аскри співця і Меонійця-співця.
Так син Пріама, той гість, коли з войовничих Аміклів{182}
Звабою викрав жону, біле вітрило підняв.
Так-от і той, хто тебе на чужинську взяв колісницю,
Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.
Що ж ти, юначе, спішиш? Судно твоє лиш починає
[10] Плавання, а береги, ой, ще далеко відсіль.
Милу зловив ти, за мною йдучи, та цього ще замало:
Вчив я ловити, навчу — як не пустити із рук.
Штука здобути, а зберегти — то штука не менша:
Там діє випадок; тут — діє уміння твоє.
Нині мені, Кітереє, сприяй, з нею й ти, її сину!
Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!
Не за буденне берусь: як Амура затримати, хлопця, —
Світом широким-бо він пурхає вільно собі.
Й дива нема: два крильця його до лету готові —
[20] Важко вповільнити їх, дати їм міру якусь.
Гостеві{183}, щоб не утік, перекрив усі виходи Мінос —
Той же, сміливець, для крил винайшов стежку собі.
Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,
Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.
«Годі, — умілець почав, — справедливий Міносе, — годі
Й далі в’язнити мене — в землю батьків дай лягти!
Хоч на вітчизні своїй — гірка моя доля! — не міг я
Жити — то вмерти б хоча в рідному краї дозволь!
Хлопцеві дай поворот, якщо вже не жаль тобі старця,
[30] А якщо хлопця не жаль — старця тоді пожалій!»
Мовив таке. Іще й не одне казав надаремно —
Владар таки не давав дозволу на поворот.
«Що ж, — усміхнувся прохач, — ото саме нині, Дедале,
Доля для хисту твого гарну нагоду дає.
Мінос посів суходіл, посів він і моря простори,
Тож ні по хвилі звідсіль, ні по землі не втекти.
Небо ж вільне зате! На небесну зважуся стежку!
Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
Та не до зоряних, ні, хоромів твоїх я зібрався —
[40] Хочу з неволі втекти — вільним є цей лише шлях.
Стіксом дорога б вела — потривожив би Стіксову хвилю!
Нині природі своїй межі накреслю нові».
Часто біда пробуджує хист{184}: чи колись помишляв хто,
Що на повітряну путь може ступити нога?
Крила — весла{185} птахів — укладає з пір’їн ряд до ряду,
Нитка по нитці, з-під рук витвір легкий постає.
Воском, що зм’як на вогні, він в’яже пір’їн тих основу —
Вже до завершення йде вмілості дивної плід.
Радий Ікар: і пір’я, і віск — то гра для хлопчини.
[50] Й гадки не має, що це — буде за збрую йому!
Батько ж йому: «Ось ці весла-човни нас доправлять додому,
Спосіб утечі такий — змога єдина для нас.
Мінос, що міг, — усе перекрив, але не повітря,
Ось тобі винахід мій — в небо, крилатий, рушай.
Лиш оминай Калісто{186}, мечоносця цурайсь, Оріона,
Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
Тільки за мною, мій сину, лети, і тільки за мною!
Будеш триматись мене — буде безпечним твій лет.
Бо, коли вище, в етер, до сонця підлетимо ми, —
[60] Пір’я розгубимо: віск топиться коло вогню.
А понад морем самим коли крилами будем махати, —
То обважніють вони, змочені сплесками хвиль.
Отже, середини, сину, тримайсь! Обачно й з вітрами:
Хай лиш легкі, ходові, дмуть у вітрило твоє».
Мовивши те, до плечей припасовує хлопцеві крила,
Рухати вчить ними; так — птаха навчає пташат.
Далі й собі до плечей прикріпивши змайстровані крила,
Тремко в повітрі нову мовби намацує путь.
А перед тим ще поцілував розчулено сина —
[70] І по старечій щоці тиха сльозина спливла.
Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
Рухає крилами сам, позирає й на синові крила —
Пильно стежить за тим, щоби належний був лет.
Вже й насолоду, не страх, на новій відчувають дорозі,
Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
А риболов якийсь, ловлячи риб на вудку тремтливу,
Вгледівши їх, сторопів — випустив вудку з руки.
Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
[80] Й Делос — край, що його клароський бог{187} полюбив.
З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
Й Астіпалея, де скрізь —
