Вище у небо злинув Ікар (молоде — нерозважне),
Батька, провідця свого, десь він лишив унизу.
Слабнуть вузли і топиться віск, бо вже ближче до сонця,
Вітру, хоч як не махай, руки не ловлять уже.
Глянув униз із висот, озирнув ті безкраї моря —
І від переляку день видався ніччю йому.
Воску — мов не було; не крилом б’є повітря — руками…
[90] Де в порожнечі, однак, де тут опора яка?..
Впав він. А перед тим: «Я падаю, падаю батьку!..» —
Й тихо: в зеленій воді вмить заніміли уста.
Батько ж (не батько уже!), нещасливий, — «Ікаре, — гукає, —
Де, під якою з зірок, любий Ікаре, летиш?..
Де ти, де?.. Одгукнись!..» Аж пір’я угледів на хвилі…
Тлінні кістки дав землі, морю — нетлінне ім’я{188}.
Мінос людських, як бачимо, крил не міг зупинити,
Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!
Дурень же, хто чаклунам гемонійським послушний, зрізає
[100] Наріст із лоба лошат — як приворотне дання.
Щоб не вмирала любов, не поможе ні зілля Медеї,
Ні заклинання-пісні марсів{189}-чарівників.
Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:
Пристрасть, хоч як там чаруй, згасне поволі сама.
Марно вгощати дівчат зеленавим любовним напоєм:
Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.
Геть із негожим усім! Щоб любили — сам будь люб’язний!
Вид твій, постава, краса — мало цього ще, повір.
Хоч би Ніреєм ти був, кого славив Гомер, а хоч Гілом{190},
[110] Що при джерельній воді викрали німфи його, —
Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї —
Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума.
Врода — минуще добро, з перебігом літ — убуває:
Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси.
Коротко ніжна фіалка цвіте, чи лілея, чи ружа:
Нині аж сяє вона, завтра — одні колючки.
Так і волосся твоє ось-ось посивіє, юначе,
Зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя тобі.
Дух свій, опору, плекай: триваліші блага — духовні:
[120] Дух супроводжує нас до похоронних вогнів.
Красним письменством серце своє не лінуйся живити
Й мовами насамперед оволодіти двома{191}.
Не красунем був Улісс, але красно вмів говорити —
І покохали його німфи дві{192}, діви морські.
Скільки разів Каліпсо з болем серця вмовляла Улісса:
Нині, мовляв, не пора пінити море веслом.
От вона вкотре просить його розказати про Трою,
Як вона впала, і він оповідь вкотре веде.
Стали край моря, було, й Каліпсо попросила Улісса
[130] Про одрісійського й тут їй розказати вождя…
Прутом легеньким Улісс (був прут у руці тоді в нього)
Що їй цікавим було, те й зобразив на піску.
«Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),
Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було
(Прутом обвів); от його й окропили ми кров’ю Долона,
Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.
Реза фракійського тут був намет, а по тій он дорозі
Коней, що їх уночі викрали, я повернув».
Креслив іще не одне, та хвиля на берег набігла —
[140] Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.
«Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що, бачиш,
Згладила махом одним стільки великих імен?»
Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,
Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.
Тільки люб’язність, що не кажи, може брати за серце,
Грубість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.
Хто б то любив коршака за дзьоб його лютий, за кігті,
Хто б то до вовка горнувсь, що роздирає овець?
Сильця ж не ставимо на ластівок, на ніжну пташину,
[150] Мирно під крівлями веж птах хаонійський{193} живе.
Геть же злісні сварки, язиків поєдинки дошкульні!
Милою мовою вмій ніжну живити любов.
Сварка — мужів од жінок, а жінок — од мужів одганяє,
Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.
Втім, це жінкам до лиця, бо сварки — то посаг жіночий,
Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.
Таж не закон повелів в одній обніматись постелі,
Ні! Не закон, а любов приписи тут видає!
З ласкою в серці приходь і ласкою слух зачаровуй,
[160] Щоб, лиш угледить тебе, аж розцвітала вона.
Не для багатих, однак, за наставника я у любові:
Можеш платити, тоді — зайве мистецтво моє.
Де вже вчити того, хто дарунками сипле довкола!
Тут відступаємо ми, марно змагатися тут.
Хист мій для вбогих, бо й сам, убогий, вмів я любити:
Не подарунками, ні — віршами вабив красунь.
Ти без гроша? То обачно люби й висловлюйсь обачно,
Стерпіти мусиш таке, чим би обуривсь багач.
Тямлю, я в гніві, було, збурив зачіску любки своєї —
[170] Скільки-то часу пішло, щоб задобрити її!
Туніки їй я не рвав, а каже, що рвав. Що поробиш?
За свої гроші, нову, кращу я їй відкупив.
Тож не повторюйте ви помилок свого вчителя, учні,
А засторогою — те, щó я за них заплатив.
З парфом заводьте бої, а подругам милим даруйте
Мир і забави, й все те, чим розкошує любов.
Може, хоч любиш її, не надто вона тебе любить —
То не біда: почекай — запалахкоче-таки.
Гілку, щоб луком була, треба гнути вкрай обережно:
[180] Спробуєш силу на ній — зразу й зламаєш її.
З глуздом, розсудно
