Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

Це романтичне повір’я, що, мовляв, те, що має ожити в поезії, мусить померти в житті. Міт Пілсудського був готовий вже за його життя. Він висів несформований у повітрі, входив і виходив разом із зітханням із грудей. Це був міт потенційний, міт-стихія, сама лише несформована динаміка для великої легенди. Блискавиці з тієї хмари то тут, то там перепліталися зиґзаґами, але нікого не було стати на те, щоби висповідати ту хмару, скропити її безіменну електричність, витиснути з неї історичну суть, перевести у сенс й у слово те, що було в ній неартикульованим стократним шумом. Це завдання чекало на свого поета, судженого йому поета. Мусив він себе почувати настільки сильно врослим у той міт, настільки сильно виплеканим в його корінні, щоби могти позичити йому свої вуста без побоювань, що фальш, що брехня, що власне мале слово могло би вкрастися у те натхненне свідчення й пророкування. Дивитися у те на все небо велике обличчя міту і читати з нього, і виворожити, і вимріяти все, що в ньому безіменно марене! Витягнути його обережно разом з корінням із лона хмари, впіймати в пастки слів те, що переливалося у тих потенційних зарядах, у тій незв’язаній, помилковій електричності, а разом з тим не перервати пуповини міту, не замкнути його передчасно у форму однозначну й вимірювану! Бо дно міту мусить, — якщо хочемо, щоби залишилося воно живим, — комунікувати з незрозумілим і передсловесним, мусить залягати корінням у темній мітичній вітчизні. Темнота міту і гостра виразність актуальної історії: між Сциллою і Харибдою, між тих рифів мусив поет провести своє судно.

І зробив це, бо міт лежить перед нами у завершеному стані — досягнення незвичайне і велике: «Воля трагічна» Казімєжа Вєжинського.

* * *

Чи це випадково, що поет тріумфальної молодості взяв на себе тягар цього виклику, того «суспільного замовлення», що відчув їх як найособистіше доручення і покликання? Вєжинський є у своїй поетичній генерації тим, хто найсильніше пов’язаний зі своєю молодістю, для кого вона була не лише однією з епох життя, подоланою і закритою після того, як проминула, а великою програмою, маніфестом, за який він узяв на себе повну відповідальність своїм життям і творчістю. Його творчість — це виконання заповіту тієї молодості, яку він прожив повніше, тріумфальніше, зразковіше за інших. Ми бачимо, як рік за роком він переносить у зрілість, у повний розквіт те, що було в ній провіщенням, універсальним, біологічним збуренням, як рік за роком він наповнює й насичує барвою те, що було ескізом, як ярус за ярусом тієї геніальної молодості вростають в обов’язковий і зразковий, репрезентативний творчий вияв.

Сп’яніння свободою, відчуття розкошування від повернення собі у володіння її квітучого тіла! Вєжинський переживає повернення до історичної реальності біологічними категоріями, власним тілом, відшкодованими відчуттями. Входження колективного з примарних сфер позаісторичного існування у живу кров і м’ясо історичного життя набирає тут форми загальної ейфорії, якогось перехлюпування поза свої береги і межі. Біологія є тут символом, транспозицією історичної дійсності. У мікрокосмосі тієї репрезентативної і пречудової молодості свій вираз віднаходить величезний історичний факт: воскресіння державного буття, вираз тимчасовий, поки що оманливий і мерехтливий. Це один бік медалі: крилатий геній свободи, сп’янілий від повернення власного тіла. Минуло двадцять років, перш ніж поет вирізьбив її зворотний бік, перш ніж викував у ній знову обличчя волі, але вже зовсім інше обличчя.

Предивна ота паралель долі поета й історії колективного міту. Ми знаємо, як той міт прищепився на першій молодості тих, тоді двадцятилітніх, як на той ґрунт сердець та ентузіазмів він впав, наче молоде збіжжя. Без тієї молодості не було би Пілсудського. Та молодість його вимріяла, вигадала, вийшла назустріч його величі. Тоді це була ще імлиста магма міту, сповнена світанковістю і весною, заплутана у власному розквіті, загублена у власній гущавині, яка ще тоді не читала у собі ясно і ще тоді була сповнена щасливими непорозуміннями, розтоплена у власному розвихренні, у власній універсальній експансії. І міт той дозріває разом із поетом, дистилюється під тиском життя, його пізнань і проникнень, вбирає в себе замислення і гіркоту досвідів, губить пелюстку за пелюсточкою та розбурхана, палаюча квітка мегаломанічних претензій, входить у своє ядро, у плід, повний сконцентрованої поживності й сили. Згіркнув і затвердів він за той час, умістив у собі всю терпку й сумну мудрість епохи. Так поет визволився від одержимості власного молодістю, довершив і реалізував міт покоління, дав йому ім’я, під яким той міт перейде до нащадків як голос нашого покоління. Хто би міг припустити, що плід тієї молодості настільки гіркий і трагічний, молодості, яка тріумфально почалася під знаком «Весни і вина», що таким було її справжнє ядро. Радісне шаленство екстазу змінюється на грізну трагічну волю, безмежний біологічний оптимізм дає задній хід, повертаючись на найвужчі, звідусіль уразливі, трагічні позиції.

У «Волі трагічній» не лише дозрів до остаточної форми міт наших часів, а й поет дістався своєї найвіддаленішої мети. Велич героя, яку він звів на тій верхівці творчості, він виростив власними засобами. Для неї він дозрів і зміцнів до найвищої своєї сили, для неї заощадив у собі й зібрав докупи ту силу слова й думки, яка дозволила йому дорівнятися величі теми, стати відповідним їй. Звідти випливає внутрішнє право і покликання Вєжинського, тому, коли від імені героя він говорить у першій особі, то це не звучить як узурпація. Ця ідентифікація, те злиття героя і поета є тут легальним і правомірним. Немає у цій поемі жодного фальшивого вірша. На все поетові вистачило покриття, внутрішньої субстанції: він вибудував велич героя зі своєї власної пророчої величі.

* * *

Ще раз повертається велика фатальність історії Польщі, типова і трагічна ситуація її історії: особистість на голову переросла століття, геній любові і піклування пожирається нікчемністю. Те велике осамітнення, глушина довкола величі, патос тієї любові, яка водночас є ненавистю («що в Польщі любов означає стільки само, скільки й ненависть»), проводить поета крізь низку варіантів, крізь етапи тієї великої біографії і замикає ті етапи — кожен із них — в якусь монументальну ситуацію, в якесь баладне скорочення.

Поет висновує з себе дивну матерію, особливу поетичну тканину, з якої прядуться ті напівмітичні історії. Тут, мабуть, міститься центр ваги мистецького діяння Вєжинського — у глибині свого натхнення він видистилював той аліас, знайшов у собі ту субстанцію, ту поетичну реальність з її власними правилами, яка розвивається у власному духовному просторі, що таким