Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

Таємниця Якова — це, насправді, таємниця неприйняття відібраної ласки. В людини, позбавленої ласки, все мусить бути погано, всі шляхи ведуть її до нещастя. Нетерплячість Якова і всіх інших самогубців — це спраглість своєї власної долі, поспіх, з яким вони прямують до свого фатуму, прагнення приречених до здійснення того, що повинне бути здійсненим. Знову з’являється головна теза Налковської про самопоглинання існування, про самознищення. Фундаментальним прообразом цієї творчості є охоплений полум’ям фенікс, який злітає, обраний світлом, щоби спопелитися у власному вогні. Отой момент екстазу знищення з точки зору психічної механіки є виправданням і метою всієї творчої праці.

IX

Поруч із Яковом, іншим центром роману є Теодора. Якщо аурою Якова скуте все місто із задушливими парками і злими долями людей, то аурою Теодори є Вершня — світ світлих вод і відкритого неба, блаженна рослинність і спокій природи. Теодора задумана як корелят злого кохання Якова і як його контраст. Тому авторка обмежилася найпростішими контурами, кількома дотиками пензля, які надають їй форму радше вегетативного життя. Налковська наділила героїню чаром пасивності, красою жертви, беззахисного очікування долі й несвідомого виходу назустріч своєму фатуму.

На тлі багатьох, легко поєднуваних між собою, буденних, розпорошених справ, розкиданих у просторі книги, із сірої тканини повсякденних доль мимоволі виокремлюється мотив Якова і Теодори, представлений дещо опукліше. Мусимо захоплюватися майстерністю режисування тієї нараційної маси, взаємного накладання тих нескінченних мотивів, епізодів, нібито сухих зв’язків, погаслих ефектів і завершень у невидимій тканині, в непоказному, але наскрізь шляхетному прядиві. Камерна вишуканість скорочень і формул, що ніби мимохіть містять у собі зріле зерно досвіду і спостереження — сяє тут своїми скромними тріумфами.

X

Окремої уваги заслуговує сон про Теодору.

Завдяки незаперечним зв’язкам із темною, позасонячною півкулею життя, Налковська легко переходить межі нормальності, наче у довірену і близьку площину, проникає у світ граничних відчуттів, сомнамбулічних досвідів, наднормальних станів. Тоді, як майже всі подібні спроби в літературі виявляються менш чи більш вдалими фальсифікаціями, що паразитують на повній відсутності контролю у цій сфері, то новини і чутки, які Налковська переносить з тієї темної царини, позначені абсолютною автентичністю. Вона є єдиним письменником, принаймні у польській літературі, чию поетичну експертизу з цього нічного космосу потрібно сприймати серйозно, і котра незрозумілі тексти цієї царини захопливо перекладає поетичною мовою. Стани Марусі у «Вужах і трояндах», божевілля Юстини з «Межі», одержимість Якова у «Нетерплячих» — це пронизливі документи спілкування зі справжнім психічним потойбіччям. До цієї ж сфери потрібно залучити і сон про Теодору.

Це справді витвір письменницької алхімії, не розплутаний у сум’ятті його сонної аури, сомнамбулічного трансу, медіальної стенограми нонсенсів, з якого хочеться видобути якесь тисячократно завуальоване, спотворене ясновидіння, — гадаю, що цей твір далеко позаду залишає аналогічні прийоми у творах Пруста (сни про померлу бабусю). Безсилля і скутість, глухе затамування сну, під покровом якого відбувається ця жалюгідна і пропаща справа — все це не можна було передати більш переконливо. Хотілося б сказати, що саме тут розкодовано таємний шифр сновидінь, віднайдено ключ до його справжньої ідіоми.

XI

У творчості Налковської, яку надійний інстинкт завжди остерігав від переступання межі власної компетенції, «Нетерплячі» є фазою остаточного усвідомлення авторкою її засобів і можливостей.

Цілковито підкоряючись власним закономірностям, цей твір водночас отримує своєрідну остаточну санкцію на досконалість: нескінченна зовнішня перспектива — через ілюзію поступового зникнення у периферіях, і внутрішня — через нескінченну низку віддзеркалень і можливих інтерпретацій, за допомогою яких ця перспектива поляризується і зникає на краю своєї проблематики.

Через спроби послабити усталені системи досвіду, головні категорії нарації разом із намаганням подолати їх, через порушення комплексу, дотичного до підсвідомого та граничних сфер душі, ця повість суголосна з прагненнями, які нуртують у сучасній європейській літературі.

Першодрук:

„Skamander” 1939, nr. 108—110 [рецензія на роман «Нетерплячі» Зоф’ї Налковської (1884—1954), виданий книжницею „Atlas” (Львів, 1939)].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 408—425 [на тему взаємин Шульца і Налковської див. також інформацію Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 151—154].

Народжуються легенди

Легенда — це орган визнання величі, реакція людського духу на велич.

Коли йдеться про людей звичайного виміру і про вчинки й події звичайні, достатньо психології, прагматизму, реалістичних методів історії. Тим ключем ми відмикаємо день сьогоднішній, і багато хто вважає, що той ключ відмикає все. Це віра малих епох. Позитивізм — це релігія часів, які у своєму розвитку не зазнали величі. Бо ж у площині світу велич розсіяна скупо, як вкраплення дорогоцінного металу в кубомилях глухого каміння. Невіра у велич — вроджена риса людського духу. Існує в нас такий собі дух нікчемності, який роздрібнює, підриває, підгризає, розсвердлює на уламки, аж поки не роздрібнить, не рознесе на крихти, не прориє скелю величі… Такий вигляд має невтомна, запальна, підпільна праця, яку виконує нікчемність.

Щоб зрозуміти, людина мусить поменшати. Пристрасть до розуміння, асиміляції є елементарною силою, автоматичною функцією людськості. Так вона прогризається крізь велич, знищуючи її. Історія повна мурашників і смітників — застиглих курганів величі.

Психологія — це пересічність, це віра в однорідність, у сіре право мурашки. Коли XIX століття поглинуло останню велику людину, настала епоха психології, як сонячний і безкінечно нудний день. Людство зітхнуло з полегшенням. Воно присягнуло самому собі не народжувати більше великих людей. Відмовилося від їхнього існування. Настала реставрація нікчемності. З полегшенням було повернуто колишні права пересічності, відновлено принцип зрозумілості, раціоналізму. Усю територію життя було поділено, пошматовано, поставлено під контроль. Проголошувалася неможливість величі, повідомлялося про її непотрібність. Висувалася ідея безособистісного історичного процесу, з цифрами та статистикою. У них шукали ключ до розуміння історії.

Тому, коли поволі, непомітно виросла серед нас мовчазна велич і коли, мов тихі блискавиці, розбіглися перші звістки про неї, — першим рефлексом маси було протиставитися, замкнутися перед цією величчю, відібрати в неї її заслуги.

Людська маса чинить опір тим, хто веде її до величі. Особливо тоді, коли та велич гордує спокушанням, не пестить, не лестить, не обіцяє.

Щоб її витримати, треба її покохати. А хто може зважитися на таку жертовну, невзаємну, полум’яну й патетичну любов? Хто може взяти на себе її навіки пригнічуючий тягар?

* * *

З уторгненням величі в аннали історії призупиняються права звичайних процесів. Психологія і раціоналізм, ці інструменти применшення й розуміння, стоять, наче прибиті цвяхами, — непридатні й розірвані. Інтелект дає задній хід і оголошує капітуляцію.

Права величі несумісні з методами щоденного мислення. Розум, який хоче їх пізнати, мусить повернутися до глибших резервів,