Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко
Поспішаючи, щоби встигнути до повернення товариша, Ігор розповів, що в дитинстві його батько поставив на подвір’ї їхньої «хрущовки» залізного тенісного стола. Діти зраділи, бо там тільки пісочниця в них була, навіть жодної гойдалки не вижило. Грали постійно, а потім бац — і стіл одного ранку опинився в сусідньому дворі. Повернули, але знову та ж сама історія.
Тоді вирішили чатувати й побачили, як вночі малий Серьога з татом і сусідом перетягують того стола до себе під парадне. Так і тягали всю дорогу туди-сюди, а що вдієш, якщо тато Сєрого був дільничним міліціонером, не скаржитися ж йому на нього самого?
Вони посміялися, уявляючи цю ситуацію — чули про неї не вперше, але деякі пісні з часом не набридають. Сергій повернувся, закінчуючи свою розмову:
— Я зрозумів. Добре, порішаєм. Ага, дякую. Я вас наберу.
Побачивши усміхненого Ігоря, він ніби відчув, що став причиною його гарного настрою, й жартома рипнувся на того:
— Шо ти іржеш, радісний, як у день зарплати?
— У мене немає зарплати, — захлинаючись сміхом, відповів Ігор: він приїхав на чорному «мерседесі», не останньому, але пристойному.
— Я знаю, а раз я знаю, то й податкова в курсі, — підколов його міліціонер, з кректінням всівся й відразу взявся за пляшку.
— З ким ти там порішаєш? — спитав Олег, натякаючи на розмову, у якій їхній товариш ніби виправдовувався.
— Та чорт один. Наче нормальний пацан, але поводиться как чорт… Новий прокурор районний, чули?
Вони чули — багато кого намело новою мітлою, — усім було цікаво дізнатися, що за прокурора прислали до району, тому що від цієї посади залежали всі, хто щось заробляв більше за базарний кіоск.
— Я його бачив пару разів, наче нічого, а тут дзвонить і спрашує… По одній там, старій справі. По якій він взагалі не повинен питать, короче. Говорить, підніми всі документи по справі, набери слідака, і з цим усім до нього, значить. Блядь, жопою чую геморой. Ладно, давайте, значить, за шо… За урожай давайте, он Тарасич як зразу напрягся.
Вони випили за святе, а Серьога, щось згадавши, підняв виделку:
— А! — Всі подивилися на нього, але були змушені чекати, поки він дожує. — Прикиньте, у нього новий «мерс», есочка, а ззаду риба намальована. Ну, на багажнику.
Олег бачив кілька разів такі наліпки на машинах, але не знав, що вони означають, тому не втримався:
— І що це значить? Рибак?
— Нє, рибак — це ти. Тут християнин попався, — зауважив Ігор, покосившись на священника, який слухав мовчки. — Це значить, типу, що я — більше, що мені можна.
— Треба його привезти до тебе в баню. — Сергій знову підняв виделку, підкреслюючи важливість цієї ідеї. — Напоїмо вовка, розкумаримо, всім буде корисно познайомитися. Прощупаємо, що за людинка.
Олег, подумавши, погодився — знайомство з новим районним прокурором йому якраз не завадить.
Попередній прокурор прийшов одразу після виборів, коли які ж яскраві сподівання були на нове життя! Цілих два місяці всі ходили мовчки — ніхто нічого, жоден щур у погонах ні про які хабарі не питав. Боялися, що дійсно всі схеми поламаються. Але потроху, потроху й усе повернулося — а для тих, хто вішав помаранчеві прапори, ще й гірше стало, бо напросилися…
Вони з’їли більшу частину того, що було на тарілці, й уже були не в змозі продовжувати — всі вихваляли страву, але наголошували, що ще довго не зможуть їсти — так нажерлися. Дід Тарас усе спав, Олег підійшов перевірити, чи не сповз плед, Серьога ув’язався за ним. Стоячи з чаркою, він дивився на діда й розгублено хитав головою:
— Да, отак от ходиш, ходиш, а потім хлоп — і доходиш.
І важко було з ним не погодитись.
— Що там чути по моїй справі? — Олег хитнув головою в бік чорного поля.
— Та нічого поки, ніхто ніде. А що там твої пристебнуті? — спитав Сергій, дивлячись на річку.
— Та нічого, зараз четверо, поки безо всякого, тримаємо.
— Обережненько дивись, бо балачки ходять.
— Та вони завжди ходять.
— Я, коли щось не туди, відмаячу. Ну, і ти будь готовий.
— Я до херні завжди готовий, як піонер. Ладно, пішли до пацанів. — Олег не хотів підтримувати цю розмову, він розвернувся йти, але міліціонер взяв його за лікоть:
— Стій. Я ось що подумав: може, уколеш діда подвійним баяном? Я можу спитати в експерта, скільки треба, щоб… Ну, ти поняв, да? Шоб дід уже не мучився, а то це знущання вже… От віриш, дивлюсь на нього, душа болить. Себе уявляю і думаю: от би мій малий мене уколов, якщо, не дай Бог… І щоб не мучитися.
— Ти цього не говорив, я цього не чув, — відрізав Олег, хоча не було жодного дня, коли б він про це не думав. — Пішли до хлопців.
Батюшка вже дрімав, лежачи на спині, а стакан тримав у складених на животі міцних руках, наче покійник свічку. Побачивши це, Ігор посунувся й збив долоні з живота:
— Розчепи руки, дурак, а то ліг, як той самий…
Григорій незадоволено підвівся і спитав, чи лишилося щось випити.
«Що мені всюди покійні кажуться», — подумав Олег, здригнувся й сказав Ігорю, що треба згрібати з тарілки залишки м’яса в пакет — хай Анжеліка з бабами теж скуштують.
Вони збиралися довго — неодноразово пили на коня, курили, травили байки, аж поки не звечоріло. Тоді діда, тарілку й колесо завантажили до «нісана», зібрали все сміття й вирушили додому. Серьогу на «ниві», як завжди, пустили першим — кому, як не мусору, прикривати колону друзів, які сьогодні добре відпочили і, якщо вірити науковцям, подовжили в такий спосіб собі життя.
3
Анжеліка через свій маленький зріст постійно пропускала якісь важливі події. Тільки-но закінчила з коровами й нагодувала свиней, курей та всіх у дальньому сараї, нарешті видихнула й пішла поставити чайник, як чує — собаки когось чужого побачили й давай брехати на весь хутір — зло, осатаніло, на всі голоси.
У другій, або, як її називали, маленькій, хаті, де, власне, і жила Анжеліка, підвіконня були такі високі, що стрибай не стрибай, усе одно нічого не побачиш. Довелося тягнути від плити до вікна табурета, але поки посунула та залізла — нема ніхто, як то кажуть. Десь праворуч, за парканом, чути гавкіт, а на кого ця шобла визвіряється — невідомо. Тьху.
Непорядок — Анжеліка злізла з того табурета, кілька разів матюкнулася й пішла перевіряти надвір, що там сталося. Тільки вийшла, бачить — несуться всі троє: Нюся, Жук і Будьоний, заливаються гавкотом, ніби повідомляючи — ой, що було, Анжеліка Петрівна, що було, таке прямо було, але ми все владнали, прогнали те лихо, й тепер було б непогано видати нам за це по кістці з м’ясом.
— Хєр вам, — як відчеканила Анжеліка, — знаю я ваші витребеньки: кота зальотного побачили й давай його ганяти, наче це не кіт, а пантера Багіра. Нічого не дам, ідіть.
Потім чує — а на кухні ж чайник свистить, біжи тепер назад. І так завжди — усе
