Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Але святковий настрій чогось не відчувався. Олег скерував налити новоприбульцю штрафну, з гіркою, і забрав у нього відразу пістолет, бо вже знав, як буває.

— Може, дєду дать стрельнуть? — спитав Серьога, розгорнувши покривало, у якому доходила каструля з картоплею.

— От він тебе і стрельне, — пожартував Олег, прослідкувавши, щоб цей міліціонер знову загорнув каструлю.

Зиркнув на діда — той спав, трохи розтуливши рота, такий маленький під цим пледом. А колись міг спокійно підсісти під найбільшого кабана й піднятися на ноги. Він завжди тримав свиней — у сезон сам їх різав, сам возив до міста на базар. І все власними руками. А коли їх уже не вистачало на все господарство, з’явилися люди — спочатку на літо, потім одна родина, Гуменні, лишилася жити постійно, допомагати Тарасу.

У селі казали — куркуль, у колгоспі обіцяли «розкулачити», як колись, та все ж вдалося встояти, хутір — на те він і хутір, щоби село було десь там, а ти собі — тут. Коли гавкнувся СРСР, Олег якраз випустився агрономом із сільськогосподарського інституту й почав потроху перебирати важелі на себе. Коли більше, коли менше, але зараз у них було шістсот гектарів, власний трактор і вісім людей на повну зайнятість. Можна жити.

Серьога вже випив другу, закурив і примружився:

— Що ви такі сумні? Діда вивезли, з пошаною. Сидимо, відзначаємо.

— Та щось задохєра похоронів, — зізнався Олег і жестом долоні показав, що йому більше ніж половину чарки не наливати. Хоча отцю Григорію було все одно на такі забубони — накапав стільки, скільки вважав за потрібне, тобто повну, і поважно промовив:

— Зарано ти про похорон, — кивнувши головою в бік Тараса.

І тоді Олег показав їм телеграму, яку отримав учора, — дружина старого знайомого по Півночі, Саші Савіна, повідомляла, що той загинув, а похорон сьогодні. Але як ти за день доїдеш у той Кемеровський край? Після строй­отряду вони зв’язок не втратили — поїхали разом з дружинами відпочивати в Дагомис, за рік — у Ялту. Навіть планували якийсь спільний бізнес відкривати, тоді всі мріяли про нові горизонти й планували терміново щось відкрити. Не сталося.

Саша через кілька років розвівся з дружиною, бізнес його гавкнувся, працював на кар’єрі майстром, і вони поступово дійшли до того, що майже загубили контакт — вітали один одного раз на кілька років з днем народження й на тому все. А востаннє той телефонував узимку, так посварилися через політику, й обидва кинули слухавки. Тепер от з’ясовується, що він загинув, а через що — невідомо.

На власній дошці пошани у залі висіло фото з моря — вони вчотирьох на пляжі, п’яні, сміються. Олег пам’ятав, що Сашина дружина, Раїса, була дочкою начальника кар’є­ру, тоді як Саша — племінник першого секретаря обкому. Батьки посприяли цьому шлюбу, а потім, коли номенклатура тимчасово втратила віжки, якось ця перспективна родина зав’яла.

— Ну, так давай, Тарасич, друга твого пом’янем? — знайшовся Серьога, якому не терпілося наздогнати градус відпочивальників. Сам усім налив, сам перший випив і хвацько вихопив шмат сала з тарілки Ігоря, який задумався, дивлячись на той берег.

— Давай, давай, Ленін завіщав ділитися.

Ігор образився:

— Та здох твій Ленін, — і посунув тарілку ближче до себе.

І якось полегшало, от дійсно, Олега раптом відпустило — він нарешті розслабився. Встав, потягнувся, потім пішов, перевірив, як там малий з м’ясом, як тато. Повернувся за вощанку, що заміняла стіл, якраз у розпал історії, яку розповідав Серьога. Там, значить, його начальник зібрався в баню, їде в таксі, розмовляє зі шмарою телефоном.

А перед цим той купив нову машину, «тойоту», у якій був гучний зв’язок. Водій розібрався, під’єднав усі телефони. І от розмовляє цей начальник з тьолкою, пояснює, як їй під’їхати до бані, а тут зв’язок гоп — і пропадає. І бачить він, що на перехресті стоїть його новий джип, за кермом дружина, й облич­чя у неї червоне. Він розуміє, що телефон під’єднався з машиною й дружина зараз чує шмару. Впав на сидіння, перервав терміново виклик, а потім дуже довго викручувався.

Ігор того начальника знав, бо працював розпорядником похорону в Миколаєві та контактував з усією місцевою елітою, яка, так чи інак, до нього все одно зверталася.

— Твій шеф, — відпасував він Сергію, — на тому тижні мало людину на полюванні не поклав.

— Та ладно?

— Їй-богу! Погранці, короче, отримали тепловізор імпортний, так він разом з їхнім головним, Матвієнком, пішли на полювання, нічне. Увімкнули цю приблуду, бачать — лосиха з лосеням.

— Блядь, не гони, звідки у нас лосі?

— Та вони так нажралися, шо й бізонів могли зустріти. Ти послухай — глянув той, глянув цей — отвічаю, каже, лосиха зайшла с лосьонком, давай стрілять. Добре, значить, що ближче підійшли, — а це, прикинь, сторожка дерев’яна, а в їй сторож спить і собака під лавкою. Ти зрозумів, а їм в приціл цей показалось, ну точно!

— Ох, чую, погранці начудять з цією херньою! — засміявся Серьога й підключив до розмови Олега: — Он Тарасич взагалі на моржів полював, було діло?

Олег усміхнувся:

— Триндиш, контора, от як завжди триндиш, — і всі заржали, тому що господар влучив: міліціонера неодноразово ловили на побрехеньках, але він так завзято й смачно їх укручував до розмови, що йому це завжди пробачалося.

— А шеф наш новий, він в натурі заганяє. Як шото ляпне, я холодний. Зря наш районний пішов на пенсію, ото був офіцер! Приведуть кого в законі, він, значить, сяде, набичиться, а потом так, з ходу: вибирай, каже, за шо тебе садити, тому шо ти вже сів, це точно. Та даю вибір. І якшо чоловік з мозгами, він зразу статтю вибирає собі легшу — і все: сознанка, сциш не кров’ю і на кічу поїхав спокійно. Ну, благо­родно ж. А ці… Тіки триндіти, як он ваш: «бандити сидітимуть у тюрмах». Тьху!

— Так. — Олег знав, що цю шпильку було поцілено саме в нього, і скерував бесіду в іншому напрямку — наказав розгрібати місце на вощанці, підкласти дерев’яні бруси, бо сюди зараз ставитиме тарілку з лущильника — так давно повелося, ще з діда, що вони завжди смажили м’ясо разом з яйцями на цій великій залізній тарілці з дискової борони. То була їхня фірмова страва, і скільки людей після цього видовища зверталося до тракторного сервісу, аби купити собі таку? З десяток якнайменш.

Олег із сином взялися в чотири руки, відірвали тарілку від такої само незвичної пересувної пічки — великого залізного диска від колеса з вантажівки, у якому було вирізано віконечко для вугілля. Потягнули до столу, встановили, вирівняли — все, справу зроблено, можна вже сідати по-дорослому.

— От я кажного разу дивлюся на цю вашу підерцію, і слина тече, — зізнався Серьога, аж тут із машини залунав дзвінок — хтось йому телефонував. Розчаровано цикнув, підвівся та пішов до «ниви».

— Нє, ви чули, — тихенько сказав Ігор, — у нього ж телефон «Муркою» дзвонить, чесне слово! Дожились. Так я вам скажу, мусорам ні в чому віри немає. Ми ж сусіди,