Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Жінка зупинилася біля тих дверей, де почали гуляти першими, щось наостанок сказала чоловіку й зайшла туди, впустивши до коридору купу звуків гульні, яка ще тільки починалася. А чоловік підійшов до дверей шістнадцятої кімнати. Лилєкей втислася в стіну — це нарешті був Савін О. Я. Отже, високий… Це погано, у нього довгі руки, як із таким упоратися в маленькому приміщенні? Треба якось його опустити вниз. Якось…

Колишній студент дістав з кишені ключа, встромив його з першої спроби, значить, тверезий, і зайшов усередину. Так, що робити? За всіма правилами треба було б дати ­звіру час заспокоїтися, а потім уже брати. Але ця жінка… Судячи з грайливого тону, вона цілковито могла його запросити приєднатися. Голос молодий, там п’ють — хто ж не погодиться?

І вона рушила до дверей, узявши з підлоги пачку газет, а рюкзак поставила в куточок, він їй зараз заважатиме. Діставати блокнота з ручкою? Та чорт уже з ним, «поштарці» вистачить і газет. Підійшла до дверей, прислухалася. Крізь кілька пісень, що одночасно лунали коридором, було чути якісь рухи — роздягається, мабуть. Ну, добре, почала — роби.

Лилєкей м’якенько постукалася у двері й відступила на крок. Інстинкт повелів їй повернути голову ліворуч й удати, ніби продовжує спілкуватися з сусідом, якому щойно віддала іншого рекомендованого листа. Кроки наблизилися, дверна ручка повернулася, він відчинив двері.

Але Лилєкей не дивилася на нього, продовжуючи йти за інстинктом, вона сказала в порожнечу: «Завтра занесу» — і тільки потім повернулася до свого звіра. Він здавався старшим за очікування — сивий жилуватий чоловік з обличчям, на якому було багацько глибоких зморщок.

— Я вас слухаю, — незадоволено вимовило це обличчя, а «поштарка», навпаки, усміхнулася йому:

— Савін, Олександр…

— Якович, — підказав той, не стримуючи роздрату­вання.

— Переказ вам принесла, — знайшла вона свіже рішення й усміхнулася ще ширше.

— Мені? — вже набагато м’якше здивувався він. — Від кого?

«Від Андрія», — подумала вона, але сказала інше:

— Зараз відкриємо, побачимо, можна зайти? Темно тут у вас.

Він пропустив «поштарку» всередину — там була крихітна кухня з раковиною й примусом на табуретці під вік­ном, наліво — ванна, прямо — кімната.

Савін був у білій майці, у руках тримав светр, і Лилєкей вирішила, що він якраз перевдягався, аби йти в гості до сусідок, інакше навіщо б тримав светра в руках — скинув із себе, та й годі. Він увімкнув додаткове світло над раковиною й повернувся:

— Так звідки переказ, де розписуватися?

«Поштарка» навіщось відповіла: «З Анадира» — та почала порпатися серед газет:

— А подержи, мій хороший, — простягнула вона йому пачку.

Савін цикнув, узяв газети, повернувся й нахилився до тумбочки, аби покласти на неї газети, і тут Лилєкей устромила йому ножа у праве стегно, біля паху.

Він закричав і відразу впав, тримаючись за рану. Обережно, щоби не забризкатися кров’ю, Лилєкей відсторонилася й прислухалася — музика так само лунала, перегукуючи сміх і гомін. І вона чула. Чула з кожного боку. Чула їх усіх. Тут як на тюрмі — тісно. Тільки в цих камерах можна робити майже все. Що ж, нехай — серед цього гамору вона зробить справу й спокійно собі піде непоміченою.

— Блядь, за що? — просипів Савін знизу. Довго розповідати, мій хороший, дуже довго.

— Там тобі розкажуть, — відповіла вона, нахилилася, відбила його руку й перерізала боржнику горло.

Він булькотів і сіпався на підлозі, терміново перемкнувшись із ноги на горлянку — намагався втримати кров руками, але де там? Темна юшка лилася на підлогу, Лилєкей знову відсунулася до дверей і почала оглядати одяг. Забризкала, зараза, але без цього ніяк. Як же ж добре, що Лєна подарувала їй цю куртку, як же зручно!

Обережно, щоби не вступити в кров, вона протиснулася до ванної, де нашвидкуруч змила з зеленої сторони те, що змогла. Вкотре вивернула її на інший бік, вдягнула й повернулася до прихожої. Савін лежав мовчки, вже не смикався. Вона перевірила — серце мовчало.

Підхопивши газети й повернувши ножа до рукава, Лилєкей стала біля дверей та довго слухала, що там у коридорі. Вечір, усі йдуть додому, а їй зайві свідки тут не потрібні. Та ніби тихо. Обережно вийшовши, вона подивилася в усі боки — нікого. Тихесенько зачинила двері й пішла до свого темного закутка.

От тільки там уже не було рюкзака… І відра поруч теж не було. Навіть лампочка, й та зникла. Злість обхопила горло — якби їй зараз знайти того крадія, йому б не жити. Та як його тут знайти? Чекати поруч, поки хтось не з’явиться на вулиці з тим самим колишньо-памаранчевим рюкзаком? Дурниці. Їй треба їхати далі. Без рюкзака, без карабіна. Лилєкей уперше за довгі часи була близько від сліз, але вона стрималася. Кинула в тому кутку газети, стисла кулаки й пішла. Дідок на вході досі спав. Йому ж краще.

6

В електричці знову було людно. Хоча цього разу їй було все одно — втрата речей різала зсередини. З тим кара­біном стільки всього її поєднувало, стільки років разом. І рюкзак. І речі в ньому. Як вони вчасно повернулися і як по-дурному знову пішли…

Наступна адреса була у неї із собою від початку — її записала на клаптику паперу стара зечка Кошман, яку всі звали Кішкою. Вона сиділа на «двійці» дуже давно, за «мок­ре», не цуралася різних справ, і Лилєкей домовилася з нею, щойно наказали після сніданку збирати речі. Піді­йшла, коротенько окреслила питання та його ціну, забрала аркуш — і все.

Звичайно, завжди був ризик — Кішка могла її й здати, але ж не здала. І тепер Лилєкей мала приїхати до її сестри кудись далеко й розрахуватися. Домовилися за п’ятдесят тисяч рублів, у неї після всіх витрат лишилося десь шістдесят п’ять. Вистачить, іще трохи піску в пакетику є. Ще думала — чи не покласти до рюкзака, але про всяк випадок носила на собі. От він і настав, той випадок.

Далі в неї квитків не було — ніхто ж не знав, скільки часу знадобиться в цьому Таштаголі. Показала адресу на вокзалі в Новокузнецьку — ніби Шемякіно якесь, із цифрами. Касирка довго шукала щось у телевізорі, вона зовні нагадувала начальницю Куклачову, і настрій Лилєкей ще більше погіршився: їй щось постійно згадувалися люди з того боку паркану, і ці спогади дратували. Нарешті та зажадала купу грошей — понад півтори тисячі. Ого. Гаразд, зате в неї тепер був квиток на завтра. До Костроми.

Переночувавши на вокзалі, зла й голодна Лилєкей сіла в потяг і знову вирушила кудись. На протилежній нижній полиці їхала балакуча бабулька, яка неодноразово пробувала затягнути попутницю до розмов про розмір пенсії та здоров’я, та колишня «поштарка» за останні дні виконала ледь не річну норму з розмов і вперто мовчала.

Навіть у вікно дивилася мало, сиділа, пила чай та горювала. Здавалося, вона ж виконала першу справу, впоралася за два дні, без проблем. Проте втрата речей, най­важливіших у житті речей, її так засмутила, що нічого не хотілося. Спробувала підняти собі настрій, додавши ще