Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко
Бач, вилупився — підірвався на звук дверей і дивиться. Лилєкей вирішила триматися плану, який сьогодні вже спрацював, вона наявно підкинула в руках газети й буркнула в напрямку віконечка:
— Заказний.
Але дідуган так просто не здавався й проскрипів звідти:
— Так а Галина де?
Падло. Не інакше, з колишніх дубаків, допрацьовує на пенсії, мало йому в житті командувалося.
«Поштарка» суворо повернулася й вагомо, з розтяжкою, промовила:
— Я їбу?
Це теж було почеплено з бугорки Бєлугіної, тільки похмільної та злої. Цю мову дідуган розумів добре — незадоволено крякнув і зник. Тільки навіщо вона з ним так? Зараз же доведеться випитувати про цього Савіна клятого, а як черговий образиться й не захоче розповідати?
Хоча справжній дубак, відчувши метал у голосі зустрічної людини, метал, який ця людина могла собі дозволити, відразу б здав назад і слухняно виконував накази. Як собака. Але масть ішла й ішла — над кожною скринькою було написано прізвище з ініціалами. Відпочивай, падло, розберемося без тебе.
Тільки в списку мешканців гуртожитку жодного Савіна не було. Лилєкей не дуже добре розбиралася в написаних літерах, навіть в окулярах. У школі робітничої молоді свого часу відсиділа пару зим, навіть намагалася щось читати друкованими літерами й могла розписатися.
З цифрами їй, між іншим, було простіше — якщо займаєшся промислом і рахуєш шкури, цифри швидко стануть тоді в пригоді. Але чому ці люди так нерозбірливо пишуть, якщо всі вчилися в школі десять років, — цього вона ніяк не могла збагнути.
Двічі пройшлася вздовж скриньок, то нахиляючись ледь не до підлоги, то стаючи навшпиньки. Втомилася, змокла вся, але бажаного не знайшла. А цей козліна у віконці міг би й допомогти. Та сама винна, визвірилася на чорта — тепер повзай на карачках вузьким коридором.
Нарешті вийшла на вулицю, глянула на сонце — вже за кілька годин і вечір. Дозволила собі скурити кілька цигарок, заспокоїлася й пішла до наступного корпусу. Тільки тепер уже, навчена важким досвідом, зайшла, усміхаючись на всі нечисленні зуби.
Тут усе було так само, як і в попередньому гуртожитку, — і скриньки, і віконце вахти, тільки там ніхто не стирчав. Зазирнувши туди, Лилєкей побачила спину чоловіка, який спав на розкладному кріслі, витягнувши ноги в порваних на п’ятах шкарпетках. Радіо тихенько співало про любов високими дівочими голосами, важкий дух дешевого вина висів у повітрі віковим тягарем — і тут теж все було зрозуміло.
— Ай, мій хороший, — удала вона незабутню сусідку, яка колись навчала її правил життя по той бік паркана, — з пошти я, заказні листи принесла, Савін у вас такий проживає?
Чоловік повернувся обличчям догори й сказав у повітря над собою, не довернувшись до віконечка:
— Так була зранку пошта.
Ти диви, і цей який пильний попався. Згадавши набуте в попередньому корпусі, Лилєкей зорієнтувалася:
— Так Галина забула, забула вона.
Чоловік незадоволено щось пробуркотів собі під ніс, потім додав:
— Шістнадцятий Савін, — і вмостився спати далі. Та й добре: він її не бачив, а це — тільки на користь справі.
Лилєкей підійшла до скриньок, знайшла шістнадцятий номер внизу другого ряду, пересвідчилася, що там дійсно написано «Савин А. Я.», і, не розгинаючись, простягнула ногу до вхідних дверей, штовхнула їх і відпустила. Двері гупнули, а вона прислухалася.
Спить. Мабуть, він вирішить, що дурна поштарка пішла далі, а їй того й треба. Намагаючись не шуміти й так само нахилившись, Лилєкей просунулася у прохід під віконечком. Рюкзак, газети — все заважало, але хіба за ведмедем легко йти? І кілька діб, бувало, шкандибала, і не приміщенням, а тундрою. Зможе й тут.
Дякувати радіо, сопіння чергового не перервалося — вона нарешті опинилася в коридорі першого поверху. Пощастило — міг же хтось і зайти в цей момент, добре, що прийшла вдень, поки все йде як слід.
Лилєкей дійшла до кінця коридору, роздивляючись у два боки на номери кімнат. Подекуди їх не було, але вона йшла і йшла, аж поки не вперлася у сходи на другий поверх. На першому вона дійшла тільки до дванадцятого номера, отже, Савін жив на другому. Ну, і це добре — менше шансів буде зустріти когось зайвого.
Шістнадцята кімната знайшлася одразу, за кілька дверей від сходів. Вона на місці, вона його знайшла! Лилєкей віддихалася, притулила рюкзак до стіни, дістала звідти ножа, розстібнула правий манжет — вузький, у кухлянці було б зручніше, — заховала свого улюбленця в рукав і чемно постукалася у двері.
5
Ніхто не відповів. Вона постукала ще, гучніше про всяк випадок — від чоловіка, що живе самотньо, покинувши жінку з дитиною, можна чекати будь-чого, навіть денного сну. Доводилося таких бачити — вип’є зранку, а потім знову спить. Лилєкей постукала вже так гучно, як тільки могла, — знову глухо.
Нічого, почекає — пройшлася поверхом, обираючи місце, де б можна було непомітно спостерігати за тими, хто йде коридором. І з’ясувалося, що найкраща позиція для цього полювання — другі сходи, ті, що над забитим парадним. З площадки біля них видно весь коридор — мешканці підійматимуться від єдиної прохідної та підуть звідти. А як зробити, щоби вони її не бачили, — звісно, викрутити лампочку, що стирчала зі стіни в тупику напроти сходів.
Зробити це було непросто — маленька «поштарка» до патрона не діставала. Можна було розбити її, але навіщо страждати решті? У неї до них жодних запитань, живіть як хочете. Тому Лилєкей знайшла старе сміттєве відро, поставила його догори денцем, залізла й ледве дотягнулася до тієї лампочки, щоб їй сяяти довго.
Натягнула рукав на п’ясть, викрутила й обережно поклала в куточку, накрила відром, аби випадково не наступити. Все, тепер можна чекати — віконечко тут вузьке, ще й брудне, як у «столипіні». Зараз вона знову перевдягне куртку зеленим нагору й стоятиме тут, непомітна для тих, що йдуть коридором.
Як завжди, після правильного облаштування позиції Лилєкей відчула спокій і гордість — вона все зробила як слід, тепер справа за звіром — іди сюди, іди. І вони пішли, не відразу, та пішли. Коли почулися перші кроки, вона напружилася, але то була жінка, яка зайшла в інші двері. І звідти відразу залунала пісня якоюсь незнайомою мовою, Лилєкей у них не розбиралася, в житті й без того вистачало речей, яких їй уже не зрозуміти.
Десь за пів години вони вже косяком пішли — більшість підіймалася протилежними сходами вище, але були й ті, що жили на другому поверсі. Спочатку з’явився п’яний чоловік у кашкеті, Лилєкей тільки й знала, що один зі студентів був високий, а другий маленький, а вже хто з них який — не вгадаєш. Цей був невеличкий, здалеку вона не бачила, скільки йому років, та він теж завернув до іншої кімнати. А потім ще і ще.
Кілька людей зайшли до дверей першої жінки, тепер до гучної музики додався й регіт. Далі по коридору теж гучно заграла музика, тут усі любили слухати її, було чути веселі голоси — прийшли та п’ють, значить. А це їй на користь — менше шансів, що хтось її почує. Або те, що вона планує зробити.
Серце застукало частіше: у світлі протилежних сходів показалася пара —
