Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

На третій день потяг прибув до Костроми, міліціонер підказав похмурій бабусі в окулярах, що спочатку їй треба доїхати тролейбусом до автовокзалу, а там шукати авто­бус. Так і сталося, вона вже звикла рухатися неві­домими маршрутами й навіть приблизно не уявляла, де ­зараз перебуває. Зрозуміла, що саме називається тро­лейбусом, приїхала, знайшла вокзал і за пару годин уже була на місці.

На зупинці міліціонера не знайшлося, довелося шукати перехожих, показувати їм той аркуш. Як з’ясувалося, людей тут жило мало, навіть Тавайваам був значно більшим, і їй вказали на занедбаний будинок неподалік — там і жила Алла Фролова, сестра Кішки.

Прізвище в неї було не сестрине, але обличчя підказало — вона. Молодша, мабуть, років на десять, хоча на зоні люди старіють так швидко, що могло бути й навпаки. Лилєкей спитала, чи знає вона, про що йдеться. Знала, хитнула головою. Тоді Лилєкей віддала гроші, раптом відчувши хвилювання: чи все вийде так, як домовлялися?

— Як я дізнаюся? — спитала вона, не приховуючи тривоги. Сестра знову нічого не сказала, тільки знизала плечима.

Лилєкей зупинилася у дверях, подумала трошки й повернулася всередину.

— Знаєш що? — сказала вона, розстібаючи куртку. Фролова злякалася, відступила й сховала конверт із грошима за спину. — Там ще одне діло, — продовжила Лилєкей, дістаючи пакунок з піском. — Добавка буде. Треба ще одну там шуганути. Не наглухо, просто шуганути. Щоб знала.

— Це золото? — вперше озвалася Фролова, підійшовши ближче й зазирнувши до пакета.

— Це — золото, — підтвердила Лилєкей. — Зробиш?

— Пиши, моє діло маленьке, — відповіла сестра Кішки й забрала пісок собі. А вона написала.

Частина п’ята

1

Брудна біла «нива» неслася вибоїстою сільською дорогою так швидко, ніби водій вже запізнився, через це засмутився, а тепер просто зганяв зло на залізі. Він агресивно залітав у повороти й нахрапом обганяв вантажівки, не зважаючи на ображені сигнали інших водіїв і правила дорожнього руху загалом.

Виставивши лікоть у віконце, за кермом курив похмурий чоловік середніх років у синій джинсовій сорочці, у комірі якої на особливо глибоких вибоїнах колихався масивний жовтий ланцюг. З касетного магнітофона гучно співав Цой, сповіщаючи про те, що завтра в океан впаде літак, який вночі пролітав над нами. Водій відчужено, думаючи про щось своє, хитав у такт головою з посивілою маківкою, що утворювала сріблясту шапочку поверх короткого чорного волосся.

На правому передньому сидінні підстрибував пістолет Макарова й три мобільні телефони — один з них час від часу осявався викликом, але водій не звертав на нього уваги, а гучність музики заглушала дзвінок. «Нива» вилетіла на пагорб, витиснувши на узбіччя сільський автобус, який ревів на підйомі. Нервовий шофер автобуса натиснув на клаксон і довго його тримав, але винуватець небезпечного маневру вже зник за поворотом, за яким починався спуск із пагорба.

З другої спроби автобус таки зрушив з місця, ледь подолавши останні метри до вершини, на якій за парканом виднівся великий і широкий двоповерховий будинок з багатьма прибудовами. В одній з них, корівнику, крізь розчинені двері за автобусом спостерігала карлиця у жовтому дитячому комбінезоні.

Сидячи на табуреті, вона доїла корову, і щойно обернулася до дверей, щоби подивитися на причину автобусного галасу, як корова хвицнула ногою і карлиця впала разом з табуретом, до якого підкотилося відро, розливши молоко.

— Та шоб ви вже повиздохли, а?! Всі! — закричала вона, дивлячись у стелю та намагаючись відновити рівновагу.

Тим часом «нива» вилетіла на наступний пагорб і повернула на ще більш занедбану ґрунтову дорогу, що ледь вгадувалася серед почорнілого поля, на якому, вочевидь, нещодавно сталася пожежа. Тут уже поспішати не доводилося — водій скинув газ, висунувся з вікна й видивлявся більш-менш рівні ділянки. За машиною підіймався чорний слід від пилу й золи, які вже змішалися й поріднилися.

Проїхавши до кінця поля, він з’їхав навіть із цієї доріжки й поперся цілиною нагору, ще на один пагорб, що піді­ймався праворуч від поля. Машина на сухому ґрунті вправно чіплялася колесами й упевнено подолала цей підйом. Виїхавши на пологу вершину, водій побачив перед собою купу чоловіків, що сиділи на землі біля вогнища й дивилися вниз, на широку ріку та протилежний берег.

Їх було четверо, ще один сидів в інвалідному візочку, загорнутий у картатий плед. Він, здавалося, спав, а інші обернулися на звук машини, що різко зупинилася. Водій відсунув телефони, витягнув з-під них пістолет, клацнув затвором і пружиною зіскочив на землю.

— Стволи, пєр’я на снєг! — закричав він і вистрелив у повітря. Один із четвірки, схожий на брилу велетень у довгій чорній рясі, перелякано закрив вуха долонями, а його сусід, невеликий повний чоловік з густими вусами, незадоволено прокричав:

— Харош шмалять, Сєрий! Ти цей… опоздун, от ти хто!

— Та сам ти це саме, — відповів водій, прокрутив пістолет на пальці й гучно засміявся, тому що хоч і запізнився, але все одно приїхав й уже відчував на губах смак штрафної чарки, яку йому зараз неодмінно запропонують випити.

2

Дід Тарас уже давно ні на що не реагував — опісля інсульту він лежав у себе, Анжеліка за ним доглядала, годувала, змащувала пролежні й казала, що іноді він блимає очима, наче хоче щось сказати. Але Олег у це не вірив — він дивився на батька й розумів, що той став, як то кажуть, овочем, а це — неправильно.

Де той суворий Тарас, що пережив хлопчаком війну і голод, а потім ще й колгосп, підняв дітей, утримав подвір’я й працював навіть взимку, коли всі сусіди тільки те й робили, що пили по хатах? А він закривав консервацію, їздив до Миколаєва, поставив матір на хороше місце на базарі й гнув спину щохвилини, не зупиняючись ніколи, наче у нього в хребті жив голодний чорт, якому всього замало. Де той Тарас? Нема вже того Тараса.

Замість нього на балконі з тильного боку побудованого ним будинку лежав хтось інший. І навіть цей інший вже від цього втомився. Та дурна Анжеліка казала, що треба старого показати лікарям — може, є якісь сучасні процедури, що повернуть діда до життя, так, щоби він хоч очима блимав азбукою Морзе.

Олег послухався її, запросив лікаря, якого порадив старий товариш, Ігор. Те світило приїхало, оглянуло діда й сказало, що лишилося кілька тижнів, що йому дуже боляче й морфін уже не дуже-то й допомагає. Взяло двісті доларів, падло, і не захлинулося. Олегу ще було цікаво — якби вони того лєпілу не викликали, чи не протягнув би дід Тарас іще як мінімум до зими?

Та з цим уже нічого не вдієш — він вирішив востаннє вивезти діда на той шпиль, де йому завжди подобалося сидіти й дивитися на річку. В якомусь кіно, давньому й забутому, Олег бачив, як один грузин зібрав друзів на поминки ще при житті. От раптом чомусь згадалося і все.

Тому він запросив батюшку