Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

26. Ти стільки натерпівся, бо не досить було, що твоя керівна частка робить те, для чого її створено. Тож годі.

27. Коли тебе ганять, чи ненавидять, чи ще щось подібне виказують — приступи до їхньої душі, увійди туди і поглянь, хто ж це такі. Побачиш, що не мусиш помикатися задля їхньої опінії про тебе — хай яка вона буде. А от бути до них добродушним — мусиш: вони тобі любі за природою. Та й боги їх усіляко спомагають через сни й віщування — у тому, до чого їм самим небайдуже.

28. Колування Всесвіту — догори, додолу — ті самі{349} одвіку й довіку{350}. Ціле або щоразу устремляється думкою — тоді вже й ти прийми те устремління! — або лише раз; а решта, чи так, чи інак — то його наслідок. Хай там як, а все воно — атоми або ж неподільні частки. А щодо Цілого, то якщо це бог — отже, все мається добре; якщо ж безтямність — то хоч ти не будь безтямним.

Ось-ось нас усіх вкриє земля, а далі й вона перетвориться, і так усе те знову і знову перетворюватиметься — до безкраю. Отож як візьмеш до серця ті хвилі перетворень та перемін і ту швидкість, із якою набігають, — погордуєш усім, що є смертного.

29. Причина Цілого — то бистрінь, яка все за собою несе. Які ж то дешеві оті чоловічки зі своїм державництвом, зі своїми позірно філософськими діяннями! Як їх переповнює той слиз! Що ж його робити, чоловіче? А те, чого вимагає природа. Устремися до цього, якщо вдасться, і не дивися, чи хтось про це знатиме.

Не сподівайся Платонової держави{351}: вистачить і малого поступу; і хай би що з того вийшло — не думай, що це дрібниця. Бо хто змінить їхні засади? А без зміни засад — не що інше, як рабство: стогнуть, але вдають, що ти їх переконав.

А тепер оповідж-но мені про Александра, Філіппа і Деметрія Фалерського{352}. То вже їхній клопіт — чи уздріли вони, чого хоче спільна природа, і чи самі себе вишколили; якщо ж вони просто грали трагедію, то я ж не приречений їх наслідувати{353}. Діло філософії — просте і скромне; тож не зводь мене у статечну пихатість.

30. Споглянь, наче з висот, на многотисячні стада і многотисячні церемонії; на мінливу плавбу — і в бурю, і в затишшя; на розмаїття всього, що виникає, співвиникає, зникає. Помисли й про тих, які вже давно віджили своє, і про тих, які житимуть після тебе, і про тих, які й нині живуть серед чужих народів: скільки ж то людей навіть не знають твого імені, скільки — скоро його забудуть; а скільки, хоч нині, може, й хвалять, — скоро ганитимуть. Воно не варте й згадки — ні пам'ять, ні слава, ні все інше.

31. Незворушність до того, що припадає через зовнішню причину; праведність у тому, де діяльна причина — ти, себто в устремліннях і вчинках, що завершуються в суспільному — згідному з твоєю природою — діянні.

32. Ти можеш скинути з себе багато зайвого й докучливого, адже все залежить від твого визнання. Ото вчинив би собі роздолля, якби охопив думкою Всесвіт, якби обмислив безвічну вічність і помислив про швидке перетворення кожної окремої речі! Від народження до розпаду — недовго, але і до народження — безодня, і після розпаду — такий самий безкрай.

33. Все, що бачиш, дуже швидко зотліє; і ті, хто ще побачить це тління, скоро й самі зотліють; і тому, хто помре у глибокій старості, на те саме вийде, що й померлому завчасу{354}.

34. Яка в них керівна частка, до чого мають завзяття, за що люблять і шанують! Вважай, що бачиш їхні душі голими. Але ж якої вони про себе гадки! Їм здається, що від їхньої гани є шкода, а від похвали — користь.

35. Втрата — не що інше, як перетворення. А перетворенням рада природа Цілого: все стається згідно з нею, і одвіку ставалося на той самий взірець, і довіку буде те саме. То невже скажеш, що усе і було, і завше буде зле, і з-поміж стількох богів не знайдеться сили, яка б це виправила, і Всесвітові судилося відбувати в неперервних путах зла?{355}

36. Гниття — у матерії, яка є основою всього. Вода, труха, кістки, сморід; а, знову ж таки, мармур — то згустки землі, а золото й срібло — її осад; одежа — то волос, пурпур — то кров і подібно — усе інше. Подібно й дух: із цього — в те перетворюється.

37. Годі вже того жалюгідного життя, того ремства, того мавпування! Чого хвилюєшся? Що в цьому нового? З чого зуміваєшся? З причини? Уздри її. Чи, може, з матерії? І її уздри. Поза ними немає нічого. То хоч тепер стань простішим і достойнішим супроти богів.

Однаково, чи сто років усе те звідуватимеш, чи тільки три.

38. Якщо він схибив — йому ж і зле. А може, й не схибив.

39. Або все — з одного мисленного джерела і припадає немовби одному тілові (тим-то частці не треба нарікати на те, що стається з цілим); або все — атоми, і нема нічого, крім каші й розпорошення. Чого ж хвилюєшся? Скажи своїй керівній частці: «Ти — мертва, ти — тлін, ти озвіріла, ти лицемірна, ти — одна зі стада, ти ремигаєш!»

40. Боги або не можуть нічого, або щось таки можуть. Якщо не можуть, то навіщо молитися? А якщо можуть, то чому радше молиш їх, щоб зробили щось присутнім чи, навпаки, відсутнім, а не щоб дали змогу ні не боятися цього, ні не пожадати, ні не журитися цим. Ти скажеш: «Боги вчинили так, що це в моїй владі». То чи не краще свобідно користати з того, що у твоїй владі, аніж по-рабському зоставатися небайдужим до того, чого тобі не дано? І хто сказав, що боги не пособляють нам також і в тому, що в нашій владі? Почни лишень за це молитися — побачиш. Той молиться: «Хоч би мені з нею переспати!» А ти: «Хоч би не було пожадання із нею спати!» Він: «Хоч би мені його