Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

38. Маєш гострий погляд — гляди; і, як мовиться, суди щонаймудріше{329}.

39. В устрої розумної істоти не бачу чесноти, протилежної до праведності; а от протилежну до насолоди — бачу: це здержливість.

40. Усунеш своє визнання, якому здається, що тебе болить, — сам опинишся в цілковитій безпеці. — А хто ж тоді той «сам»? — Розум. — Але ж я — не розум! — Гаразд. Тоді нехай хоч розум сам не завдає собі болю; а якщо в тебе ще щось мається зле, то хай само щодо себе це визнає.

41. Перепона відчуттям — зло для тваринної природи; подібно, злом для неї — перепона її устремлінням. Подібно, щось іще — перепоною і злом для рослинного устрою. Так само й для розумного устрою щось є злом і перепоною; отже, перепона для ума — це зло для мислячої природи. А тепер перенеси це на себе. Тебе діткнув біль чи насолода? Хай за цим глядять відчуття. Щось стало на заваді устремлінню? Якщо ти устремився без застороги, то це — зло для тебе як розумної істоти. Та якщо візьмеш назагал, — не було для тебе ні перепони, ні шкоди, бо для того, що властиве уму, ніщо інше не є перепоною: його не діймає ні вогонь, ні залізо, ні тиран, ні блюзнірство, ні будь-що. Постале кулею — округлим зостає{330}.

42. Я не гідний завдати собі жалю, адже з власної волі ніколи не завдавав жалю іншому.

43. Кожного звеселяє щось своє, а мене — коли маю здорову керівну частку, яка не відвертається від жодної людини і від жодної речі з тих, що припадають людині; яка на все глядить зичливим оком, усе приймає, зі всього користає за його вартістю.

44. Подаруй собі ось цю часину. Той, хто радше біжить за славою у потомків, не розуміє, що вони будуть такими ж, як і ті, хто йому нині тягарем; а ще ж і вони — смертні. І взагалі, що тобі до того, який по тобі буде поголос і за кого тебе визнаватимуть?

45. Візьми й закинь мене, куди хочеш: я й там матиму мого генія, і він буде сумирним, тобто вдоволеним — якщо й там матиметься й діятиме відповідно до власного устрою.

Чи воно того варте — щоб через таке мені було зле на душі, щоб вона ставала гіршою за себе саму — принижувалася, жадала, осідала, полошилася? І чи взагалі знайдеться щось варте цього?

46. Жодній людині не може припасти того, що не випадає{331} людині, так само, як волові — що не є волове, чи виногрону — що не для виногрона, чи каменеві — що не для каменя. То якщо кожному припадає те, що для нього звичне і природне, — чого тобі дратуватися? Адже спільна природа нічого такого не принесе, чого б не можна було знести{332}.

47. Коли тобі завдає болю щось стороннє, то докучає не воно саме, а твоє судження про нього; скасувати це судження — у твоїй владі. А коли тобі щось болить у власному налаштуванні, — хто тобі боронить виправити свої засади? А навіть якщо тобі болить, що ніяк не зробиш якогось вочевидь тверезого вчинку, — чому, замість журитися, таки не зробиш цього? — Але ж на заваді стоїть щось сильніше за мене. — Тим паче не журися: не зі своєї вини цього не робиш. — Але як цього не зроблю — то й жити не варто! — То відійди із життя: зичливо, немовби таки досяг свого, і прихильно — до тих, хто стояв на заваді.

48. Пам'ятай: керівна частка стає нездоланною, щойно звернеться всередину себе; тоді їй вже досить лише того, що коли чогось не хоче — то й не робить. Так є навіть тоді, коли вона нерозумно пручається; а що вже казати, коли вона про щось судить обачно, на розум? Вільна від пристрастей думка — ото твердиня: жодне інше укріплення не стане людині таким неприступним схроном{333}. Хто цього не бачить — невіглас; хто бачить, а не ховається туди — нещасливець.

49. Не кажи собі нічого понад те, що звіщають первинні уявлення. Ось маєш звістку, що хтось про тебе злословить; про це — маєш звістку, та не маєш жодної звістки про те, що воно тобі шкодить. Бачу, що хворіє дитина; це — бачу; та не бачу, що вона в небезпеці. Отак завше й зоставай при первинних уявленнях; нічого до них не додавай від себе — то й нічого тобі не станеться. Або додавай — але радше як той, хто вже запізнався геть з усім, що йому може припасти у Всесвіті.

50. Гіркий огірок? Викинь. Терня на шляху? Омини. Цього досить. Не примовляй: «І чого таке в світі стається?», бо станеш посміховиськом для знавців природи — так само, як був би посміховиськом для теслі або чинбаря, коли б вони дізналися, що ти приглядаєшся до стружки й обрізків, які зосталися в робітні від їхніх витворів. Але вони хоч мають, куди те все викинути, а для природи Цілого нічого нема поза нею: у тому й чудовність її мистецтва, що вона, хоч і обмежена сама в собі, перетворює в себе усе, що в ній позірно тлінного, старого, непотрібного, і робить із нього щось нове. Для цього вона ні жодного зовнішнього єства не потребує, ані не залежить їй на тому, куди скинути сміття: їй досить власного місця, власної матерії, власного мистецтва.

51. У ділі — не зволікай, у бесіді — не плутайся, в уявленнях — не губися; не поривайся цілою душею, не пнися зі шкіри, не позбавляй себе в цьому житті дозвілля.

Вбивають, ріжуть на шматки, цькують прокльонами — але що до цього думці, яка зостає чиста, вирозуміла, второпна, праведна? Це так, якби хтось став над чистим і цілющим джерелом і почав на нього блюзнити: воно й далі невпинно битиме і тамуватиме спрагу; а якби й укинув до нього болота чи гною — хутко те все розчинить і змиє, а само нітрохи не забрудниться. Як же посісти вічноплинне джерело, а не просто колодязь? Коли щохвилі доброзичливо, просто й скромно стерегти своєї свободи.

52. Хто не знає, що таке Всесвіт, — не знає, де він є; хто не знає, для чого