Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін
7. Для кожної частки Цілого, — всього того, що природно утримує в собі Всесвіт, — конечне тління (кажемо «тління» у значенні «переміни»). Отож, якби воно за своєю природою було для них злом і водночас конечністю, то й Цілому недобре велося б через переміни, що їх зазнають частки, і через те, що всі вони — хоч і кожна по-своєму — налаштовані на тління. В такому разі або сама природа доклала рук, щоби згіршити свої власні частки, зробивши їх падкими до зла, а тому неминуче запалими в зло; або сталося це тайкома від неї. І те, і те — неймовірно.
Припустімо, що хтось відкинув природу, а все тлумачить «вродженістю»: такий на сміх себе піднесе і тоді, якщо, ствердивши, що частинам Цілого «вроджено» перетворюватися, водночас чудуватиметься й дратуватиметься, що йому буцімто щось припало всупереч природі{360}, — дарма що кожна річ розпадається лиш у те, з чого складається. Адже елементи, з яких мене складено, або розсипляться, або, що тверде{361}, — обернеться в землю, а дух — у повітря; отож і їх буде взято до розуму Цілого — чи воно кругобіжно спломеняється, чи оновлюється у безвічних змінах.
Уяви собі, що це тіло і цей дух — не від самого народження: ти прибув цим щойно вчора чи позавчора через поживу та вдихання повітря; тож і перетворюється те, чим ти прибув, а не те, що породила твоя мати{362}. Навіть якщо припустимо, що воно тісно пов'язане з твоїми питомими якостями, — самі ті якості, гадаю, аж ніяк не стосуються того, про що мова{363}.
8. Коли вже прибрав ймення доброго, скромного, правдивого, вдумливого, однодумного, великодумного, — пильнуй, щоб не перейменуватися; а якщо й втратиш оте ім'я — хутко собі його повертай.
Пам'ятай, що «вдумливість» для тебе означає: розбірливо пізнавати всяку річ і усе брати до серця; «однодумність»: добровільно приймати все, що уділить спільна природа; «високодумність»: вивищувати частку, що думає, понад відрухи плоті — рівні та нерівні, — понад славу, смерть і подібні речі{364}. Коли просто витриваєш у згоді з цими іменами, а не чіплятимешся за те, щоб тебе ними йменували інші{365}, — то й сам станеш інакшим, і життя нове розпочнеш. Адже зоставатися таким, яким був досі, — щоб тебе й далі розшарпувало й плямувало це життя, — однаково, що бути геть нечулим, як оті «життєлюби» звіроборці: напівпожерті, вкриті ранами й пасокою, вони, однак, благають приберегти їх на завтра — щоб такими, як є, їх знову кинули в ті самі пазурі й у ті самі пащі{366}.
Отож закріпися в тих кількох іменах і, скільки змоги, при них зоставайся — немовби ти оселився на Островах блаженних{367}; а відчуєш, що впав і вже не пан, — відважно перейди в той закуток, де пануватимеш, або й зовсім відійди із життя. І не в гніві відійди, а просто, вільно, скромно: так, щоб за ціле своє життя хоч це одне зробити добре.
А в тому, щоби пам'ятати ці імена, тобі вельми пособить пам'ять про богів; не тому, що вони хочуть улещення, а тому, що хочуть уподібнення до себе всіх розумних істот{368}. Хочуть, щоби фігове дерево робило те, що належить фіговому дереву; пес — те, що псові; бджола — те, що бджолі; людина — те, що людині.
9. Лицедійство, війна, тривога, ціпеніння, рабство — все це щодня затирає ті священні засади, які ти собі уявляєш і береш за товаришів, коли пізнаєш природу. Так маємо на все дивитися і так усе чинити, щоб лагодити — поточне, умоглядне — здійснювати; а здобуту через пізнання всіх речей упевненість — берегти укритою, але не прихованою.
Чи ти колись куштував, що таке простота? А статечність? А знання кожної одної речі: що вона таке за єством, яке її місце у Всесвіті, скільки їй вроджено існувати, з чого складається, кому могла б належати, хто міг би її дати чи відібрати?
10. Павучок високої думки про себе, як уполює муху; ще хтось — як уполює зайця; той — як упіймає неводом плотвичку; той — кабана; той — ведмедя; а той — сармата{369}. Візьми на іспит їхні засади: хіба ж то не розбійники?
11. Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм перетворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому: ніщо так не виробить великодушності.
Звільнився від тіла і той, хто має на умі, що от-от відійде з-поміж людей і все це покине, а тому скорився: у власних діяннях — праведності; в усьому іншому, що йому припадає, — природі Цілого. Хай що про нього кажуть, хай за кого мають — він не бере собі в ум, бо йому досить лише двох речей: у тому, що чинить, — діяти по справедливості; те, що йому вділено, — любити. Такий вже покинув усі клопоти й старання і більше нічого не бажає — хіба що прямувати рівною дорогою закону і, отак прямуючи, йти вслід за богом.
12. До чого ті домисли? Тобі — дивитися, що має бути зроблено. Угледиш — радо вирушай тією дорогою і нікуди не звертай; не угледиш — стримайся і скористай із якнайліпших радників; а ще щось заважатиме — просто йди за своїм устремлінням, тримаючись того, що, як на твій розум, видається праведним. Досягти цього — найкраще з можливого, бо лише в цьому можливий провал{370}.
В усьому йти за розумом — то спокій і водночас рухливість; погідність і водночас зосередженість.
13. Щойно прокинешся — одразу питай себе: «Чи мені не однаково, що праведне й прекрасне сталося через когось іншого?» Однаково. Невже ти забув, що ті, хто навісніє через чужу хвалу чи гану, такі самі й у ліжку, й за столом? Невже забув, що вони роблять: від чого втікають і за чим біжать; що крадуть і що грабують? І то не руками й ногами, а тією найціннішою часткою себе, в якій — лишень забажай! — з'являється і вірність, і скромність, і
