Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

20. Природа намічає кожному його кінець — так само, як і початок, і перебіг. От коли кидають м'яч: хіба для м'яча злітати догори — благо, а летіти додолу чи й упасти — зло? А що доброго для бульбашки в тому щоб триматися, чи злого — щоб луснути? Подібно й зі світильником{318}.

21. Виверни його і споглянь, яке воно стає, коли постаріє; яке — коли захворіє; яке — коли розволочиться.

Усі недовговічні: і той, хто хвалить, і хвалений; і пам'ятущий, і той, про кого пам'ятають. Та ще й у закутку цієї смуги{319}, та ще й не всі там одностайні — навіть зі самими собою; а ціла земля — точка.

22. Пильнуй або предмета, або діяння, або засади, або позначуваного{320}.

Дістаєш по заслузі за те, що радше хотів би стати добрим завтра, ніж бути ним — сьогодні.

23. Коли я щось роблю — зводжу це до добробуту людства; коли мені щось припадає — приймаю це, звівши до богів і до джерела всіх речей, бо все, що стається, із ним пов'язане.

24. Якою тобі бачиться купіль? Олія, бруд, стічна вода, всяка гидь. Такою є кожна частка нашого життя і кожен предмет у ньому.

25. Луцілла — Вера, а потім і Луціллу; Секунда — Максіма, а потім і Секунду; Епітинхан — Діотіма, а потім і Епітинхана; Антонін — Фавстину, а потім і Антоніна. Усе те саме. Целер — Адріана, а потім і Целера{321}. Де вони — ті всі дотепники, ті пихаті всезнайки? А якими ж то дотепниками були і Харакс, і Деметрій Платонік, і Евдаймон{322}, і хто там ще! Усе хвилеве, усе — вже давно мертве: про декого не було навіть короткої пам'яті, дехто увійшов у притчі, а по декому вже й у притчах слід пропав. Отож пам'ятай: або твоя сполука мусить розсипатися, або твій дух — чи то вигаснути, чи переставитися деінде і там знайти своє призначення.

26. Людині те весело чинити, що властиве для людини. А властива їй добродушність до одноплемінців, презирство до чуттєвих відрухів, судження про переконливість уявлень, споглядання природи Цілого і всього, що стається згідно з нею.

27. Три види стосунків: один — до посудини-вмістилища; другий — до божественної причини, через яку все припадає усьому; третій — до тих, із ким живемо.

28. Якщо страждання — це зло для тіла, то нехай воно й скаже про це; а якщо для душі, то вона має як застерегти собі спокій і погідність: не визнавати його за зло. Адже всяке судження і устремління, всяке пожадання і ухиляння йдуть зсередини, а ззовні туди ніщо не може потрапити.

29. Стирай уявлення, ненастанно промовляючи до себе: «А оце вже в моїй владі — щоб у цій душі не було жодного паскудства, жодного пожадання і взагалі жодного хвилювання; натомість дивлюся, якою є кожна річ, і користаю з неї за її вартістю». Пам'ятай про цю владу, яку маєш від природи.

30. І в сенаті, і в розмові з усіма і кожним говори красно, а не прикрашено; вживай здорового глузду.

31. Двір Августа: жінка, донька, внуки, пасинки, сестра, Аґріппа{323}, родичі, свояки, друзі, Арей, Меценат{324}, лікарі, ворожбити… Увесь той двір — вимер. А тепер перейди до інших, де йдеться про смерть не одної людини, як-от до Помпеїв{325}; і до написів на гробах: «Останній із роду». Візьми на розум, скільки ж то їхні попередники помикалися, щоб зоставити по собі спадкоємця, — а комусь довелося бути останнім. І тут — смерть усього роду.

32. Життя треба укладати із вчинків — один по одному; і якщо кожен із них, по змозі, досягне свого, — цим задовільнятися; а в тому, щоб вони таки досягли свого, ніхто не здатний тобі завадити. — А як стане на заваді щось стороннє? — Це — ніщо супроти справедливості, второпності, здорового глузду. — Але ж однаково буде перешкоджати діянню! — То вподобай собі цю перешкоду і, вдумливо перейшовши до того, що тобі краще дається, одразу постав на заміну інше діяння, яке пасувало б до укладу, про який мова.

33. Коли береш — не пишайся; коли ідеш — не чіпляйся.

34. Ти бачив відтяту руку чи ногу, чи відрубану голову, що лежить десь окремо від тіла? Таке ж із собою робить кожен, хто не хоче того, що йому припало, хто сам із себе творить відщепенця, хто чинить щось протисуспільне. От і ти колись відірвався від природної єдності: хоч і народився її частиною, та нині через самого себе од неї відтятий. Але й тут є свої тонкощі: тобі вільно знову самого себе приєднати. Бог не дозволяє такого жодній іншій частці: щоб вона, після того, як її відділено і відтято, — та й повернулася на місце! Отож поглянь, як достойно він ушанував людину: зробив так, що в її владі, насамперед, не відриватися від Цілого; а якщо таки відірветься — повернутися й прирости, знову зайнявши своє місце у порядку частин.

35. Подібно до інших здатностей розумних істот — а майже всі вони від розумної природи, — ми отримали й цю. Адже як розумна природа привертає на свій бік усе, що стає їй на заваді чи йде наперекір, і, призначивши йому певне місце у порядку спільної долі, робить частиною себе, — так і всяку перешкоду розумна істота може взяти собі за матерію і використати її на те, до чого має устремління.

36. Не впади в сум'яття, уявляючи собі одразу ціле життя; не передумуй, скільки ж то всякого болю можеш зазнати, а натомість щоразу запитуй себе про теперішнє: «Що ж у цьому ділі такого, чого б я не зніс і не стерпів?» Сором буде й зізнатися! Далі пригадай, що тебе завше гнітить саме теперішнє, а не майбутнє чи минуле. Але й воно геть маліє, щойно окреслиш його межі; а думці — в разі не могла б витримати такої дрібниці — доведеш її хибність.

37. Чи й нині Пантея і Пергам{326} сидять над урною свого пана?{327} Чи сидять Хаврій і Діотім{328} — над Адріановою? Сміх та й годі: чи мали б вони щось відчути, якби й сиділи? А якби й відчули — то чи насолоду? А якби й насолоду