Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

Ні валкові не дано скрізь рухатися лише своїм питомим рухом, ні воді, ні вогневі, ні іншим речам, якими уряджає тільки природа або нерозумна душа: багато що їм загородою, багато що їх зупиняє. А от ум і розум можуть проникнути крізь усе, що постає у них на шляху, — якщо до цього вдатні та якщо цього захочуть. Якщо маєш перед очима ту легкість, із якою всюди переноситься розум (як і вогонь — догори{379}, камінь — додолу, валок — покотом), — понад те уже нічого не шукай. Решта перепон або існують лише для мертвої тілесності, або, перебуваючи поза нашим визнанням і поза сприйняттям нашого розуму, не ранять нас і не творять нам жодного зла: інакше всякий, хто такого зазнав, одразу ставав би злим.

Що ж до інших створінь, то тільки-но припаде котромусь із них якесь зло, — воно, зазнавши зла, стає гіршим{380}; а людина, зауважмо, стає від цього ще кращою і хвалигіднішою — коли правильно скористається тим, що їй випало. І назагал пам'ятай: тому, хто за природою — громадянин, не зашкодить те, що не шкодить громаді; а громаді не зашкодить те, що не шкодить законові; але жодне з усіх так званих нещасть законові не шкодить; отже, не зашкодить ні громаді, ні громадянинові.

34. Коли вже хтось «підкушений» істинними засадами{381} — такому навіть щонайкоротшого вислову, який у всіх на вустах, стане для напімнення про безжурність і безстрашність. Як ось цього:

Листя одне обриваючи, вітер розносить, неначе

людські усі покоління…{382}

Листочки — то твої діти; листочки — й ті, хто так правдоподібно вчиняє овації і благословляє або, навпаки, тишкома ганить, глузує і проклинає; а також і ті, хто перейме полишену по тобі славу. Усі вони ліси укривають з новою весною{383}; далі вітер скине їх додолу, а ще далі — замість них підросте новий ліс, нова матерія{384}. Спільною для всього — недовговічність. Ти один за всім цим ганяєшся, від усього цього тікаєш — наче воно буде вічно. Ще трохи — і склепиш повіки; а ось вже мають оплакувати й того, хто тебе поховав.

35. Здорове око мусить дивитися на все, що видиме, а не казати: «Хочу зеленого!»; таке — для хворого ока. Здоровий слух і нюх мусять бути готові до всього чутного й пахучого. Здоровий шлунок мусить ставитися до всього їстівного так само, як млин — до всього, що він збудований молоти. Отже, й здорова думка має бути готова до всього, що припаде; а котра каже: «Хоч би діти врятувалися!» або: «От якби всі хвалили кожен мій вчинок!» — є оком, що шукає зелені, є зубом, що шукає м'якоті.

36. Нема такого щасливця, щоб у смертну годину над ним не стояли й ті, хто радітиме його лихові. Був сумлінний і мудрий? То насамкінець знайдеться хтось, хто скаже: «Нарешті здихаємося цього виховника! Не те, щоб він комусь із нас допікав, але відчувалося, що тишкома осуджує». Це — про сумлінного; а скільки ж то ще в нас є такого, через що не один залюбки нас позбувся б! Май це на умі, коли вмиратимеш, і тобі легше буде відійти — із такою думкою: «Я йду з життя, у якому навіть мої спільники — що за них стільки змагався, молився, піклувався, — хочуть, щоб я пішов, бо сподіваються від того полегші. Чого ж бо зволікати? Чого тут довше затримуватися?»

І все ж хай через це твоя доброзичливість до них не стане меншою тоді, коли відходитимеш: своїм звичаєм зоставатимеш дружнім, добродушним і сумирним. Уступися з-поміж них не так, наче тебе вирвано, а легко — як вихоплюється із тіла душа того, хто вмирає доброю смертю. Дарма що вас звела докупи й поєднала природа: тепер вона ж і розлучає. Розлучаюся, наче зі своїми близькими: ніхто мене не тягне, ніхто не силує, адже й це — одна із природних речей.

37. По змозі призвичайся у кожному людському вчинку дошукуватися: «А до чого ж воно у нього зводиться?» Починай від себе самого, себе першого й візьми на іспит.

38. Пам'ятай: те, що смикає за мотузочки, — приховане усередині: ним речемо, ним живемо; як на те пішло, то це і є — людина. Нехай до твого уявлення про неї ніколи не входить ні оболонка, яка її облягає, ні причандалля{385}, яким вона обвішана. Те причандалля — як перший-ліпший тесак; різниця лиш у тім, що воно — природжене. Тим-то без рушійної і стримувальної причини від жодного із цих членів не більше користі, ніж ткалі — від човника, писареві — од пера, колісничому — від батога{386}.

Книга XI

1. Властивості розумної душі: глядить себе; розчленовує себе; робить себе такою, як захоче; сама пожинає свої плоди (тимчасом як плоди рослин і те, що їм відповідає у тварин, пожинають інші); хай де їй накреслено межу життя — а своєї мети досягне. Тут — не те, що в танцях, чи лицедійстві, чи подібних речах: там, коли щось обтяти, то й дія буде незавершеною, а от розумна душа — на чому б її не спіймав у кожній царині — усе, що собі поклала, доведе до повноти й досконалості й скаже: «Я отримала своє».

А ще вона обігає цілий Всесвіт, і ту порожнечу, що довкола нього, і його обрис; і простягається у безкрай вічності, і охоплює й обмислює кругобіжні відродження Цілого, і проглядає, що ні наші потомки не побачать чогось нового, ні предки не бачили чогось понад те, що ми бачимо: кожен сорокарічний — якщо при умі — уже більш-менш побачив і те, що було, і те, що буде, бо все воно — на один взірець{387}. Для розумної душі властиві також любов до ближнього, правдивість, сором; властиво — й нічого не цінувати вище від самої себе. А що це властиво й для закону, то, либонь, і різниці немає між правним розумом і справедливим розумом.

2. Погордиш і солодкою піснею, і танком, і многоборством{388}, коли виділиш у співочому голосі кожен звук і, беручи їх по одному, запитуватимеш