Щоб однайти їх, не треба, повір, напинати вітрила,
Ні на дорогах курних ноги збивати собі,
Хоч Андромеду Персей у засмаглих добув собі індів,
Хоч і фрігієць Паріс викрав лаконську жону:
Стільки й таких є в Римі дівчат, що ахнеш із дива:
«Цілого світу краса, видно, розквітнула тут!»
Скільки зернин на Гаргарській горі, виногрон — у Метімні{156},
Риб — у морській глибині, птаства — між листям дерев,
У високóсті — зірок, стільки й цвіту дівочого в Римі,
[60] Як не сказати, що тут — мати Енея живе?
Юні тобі до смаку, що лишень повноліття сягають, —
Щонаймиліше дівча вигулькне враз у юрбі.
Інших, що вже на порі, полюбляєш — і ними рясніє;
Врешті, в очах заряхтить од розмаїття того.
Може, до старших охочіший ти (тут досвіду більше) —
Що ж, і з таких не одну — сотні зустрінеш у нас.
От завітай під Помпеєву тінь у дні, коли чує
Дотики сонця палкі в небі Геракловий Лев,
А чи туди, де мати, примноживши синову щедрість,
[70] Мармуром дальніх країв пишно прибрала палац.
Портика не омини, що звела його Лівія{157}, давши
Й назву йому; він цвіте барвами давніх митців:
Ось п’ятдесят Данаїд, щоб убити братів своїх, стали,
Побіч — батько Данай з голим мечем у руці.
Дня не проґав, коли ллє над Адонісом сльози Венера,
Й сьомого — світлого дня для іудеїв усіх.
Шану складай і телиці мемфійській{158} в одінні лляному:
Тим, що Юпітер їй дав, інших вона збагатить.
Місце Амура — ще й судова (хто повірив би?) площа:
[80] Й тут серед гаму, бува, запломеніє любов.
Де Аппіада, що при мармуровому храмі Венери{159}
Стрімко дзвінким джерелом росяні струмені б’є,
Права знавець не один потрапляв у тенета богині:
Хоч багатьох захистив, сам же — беззахисний він.
Змовкне найкрасномовніший там, бо замість чужої —
Власну справу тепер мусить, сердега, вести.
От і сміється над ним із сусіднього храму Венера:
З гордого опікуна — скромний зробився прохач.
Та найудатнішим будеш ловцем у півкруглім театрі:
[90] Матимеш здобич таку, що й не наснилась тобі.
Не для потіхи лише — для любові чимало тут гідних,
Буде забавитись з ким, буде й кохати кого.
Як от мурашки снують то сюди, то туди, незліченні, —
Кожна поживу несе, в ротику двигає щось;
Як ото бджоли над квітом лугів, над ярами, де пахнуть
І медуниця, й чебрець, денно роями гудуть,
Так на видовища славні спішить пишношатне жіноцтво,
Серед суцвіття того аж наче губиться зір.
І подивитись ідуть, і щоб інші на них подивились:
[100] Серед юрби, на виду, спробуй-но цноту впильнуй!
Спокій видовища ти скаламутив, Ромуле, перший,
Як на сабінських дівчат римських пустив юнаків.
Мармур там ще не білів, а поміст не рудів од шафрану,
Де просто неба сидів, не під наметом, глядач.
На Палатіні (там лісу не брак) наламане гілля
В ту, що минула, добу скромним помостом було.
Люд не на лавах — на дерні сидів, а кошлате волосся,
Зеленню, щоб не пекло, кожен собі окривав.
Очі пасе на дівчатах усяк: котру б то обрати? —
[110] В грудях тим часом горить непереборна жага.
Ось невигадливий спів починає сопілка етруська,
Тричі притупнув уже, вчувши її, танцюрист.
Люд у долоні вже б’є, хоч невміло, — тоді-то володар
Знак, щоб хапали дівчат, нетерпеливим подав.
І позривалися з місць юнаки — запальні, галасливі,
Й кожен, котру забажав, ту й забирає собі.
Як од орлів навсібіч розлітаються тихі голубки,
Як од голодних вовків ніжна овечка втіка,
Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі:
[120] Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх.
Хоч на усіх він один — неоднаково кожна боїться:
Ця рве волосся, а та — наче без тями сидить.
Матінку кличе одна, заніміла від остраху інша,
Ця ані слова, ця — в плач, та остовпіла, та — в біг.
От і ведуть їх, яку хто схопив до подружнього ложа,
Й навіть той страх не одній зваби й краси додавав.
Надто уперту — ніс на руках гарячий добичник,
Міцно тулив до грудей й так-ото напоумляв:
«Що ж ти сльозами очка псуєш? Ким є твоїй неньці
[130] Батенько твій, тим і я, дівчино, буду тобі».
Ромуле, ти, як ніхто, воякам умів догодити;
За нагороду таку в бій іти згоден і я!
Отже, од тих славнозвісних часів велелюдні театри
Для миловидих дівчат — наче ті ями-пастки.
Варто бувати іще на змаганнях порóдистих коней:
Цирк, його тиснява, вір, не розчарує ловця.
Тут не потрібно тобі спілкуватися мовою пальців,
Погляду, поруху брів не перехоплюють тут.
Побіч красуні сідай — ніхто тебе не осудить,
[140] Боком до неї тулись — і не зауважить ніхто.
Буде й вона хоч-не-хоч (тіснота ж!) тулитись до тебе,
Тож пам’ятай, тіснота — тільки на руку тобі.
Далі вже ґав не лови — до сусідки словечком озвися,
Можна спочатку пустим, тільки б розмова пішла:
От, чиї коні, спитай, вдаючи, що тобі це важливо,
Й саме за тих, що й вона, ти від душі вболівай.
А понесуть по арені богів{160} урочистим походом —
Владній Венері тоді якнайгучніше плещи.
Може, пилинка якась, покружлявши, сусідці на груди
[150] Сяде — ти пальцем чутким зняти її поспіши.
Хай і не сяде —
