Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

На чолі людського устрою — суспільність. Другою по ній — непіддатливість на тілесні пристрасті, адже для розумного, мисленного поруху властиво креслити власні межі й не коритися ні чуттєвому, ні поривному відрухові. Обидва — тваринні, а тому оте мисляче воліє мати над ними першість, а не бути подоланим; і це справедливо, бо в його природі — з усіх них користати. Третьою в розумному устрої — обачність і несхибність. Отож нехай керівна частка прямує так, щоб їх триматися — і отримає своє.

56. Щоб жити за природою — живи так, немовби ти вже помер: своє віджив, а тепер доживаєш надлишок{300}.

57. Любити лише те, що тобі припадає і для тебе напрядено: що є доладнішого?

58. На все, що тобі припадає, май перед очима тих, кому припало те саме, а вони впали в ненависть, відразу, нарікання. Де вони тепер? Та ніде. Невже й ти так хочеш? А може, полишити чужі закрути на крутіїв та обкручених{301}, а самому цілковито зосередитися на тому, як із того всього скористати? Бо якщо гарно скористаєш — воно стане для тебе матерією; пильнуй лишень, щоб у кожному вчинку бути гарним для себе самого, і пам'ятай, що й тоді є різниця, задля чого щось чиниш.

59. Гляди всередину: там — джерело благ, яке битиме доти, доки з нього черпатимеш.

60. Треба й тілові усталитися — щоб не було метання ні в рухах, ні в поставі. Коли на обличчі проявляється думка, то на ньому тримаються і гарні риси, і свідомий вираз; чогось подібного маємо домагатися й для цілого тіла. Але достерігати цього треба невимушено.

61. Життя — то радше боротьба, ніж танок: мусиш бути готовий несхитно вистояти навіть перед наглими й несподіваними наскоками.

62. Завше май на умі, хто є ті, кого хочеш собі за свідків, і як маються їхні керівні частки. Коли не зі своєї волі спіткнуться — не нарікатимеш; але щойно поглянеш, із якого джерела плине їхнє визнання і їхнє устремління, то вже й не потребуватимеш їхнього свідчення.

63. Кажуть, що жодна душа не відкидає істини зі своєї волі{302}; але ж так само не відкидає ні праведності, ні второпності, ні доброзичливості, ні решти подібних речей. Конче про це пам'ятай, — то й будеш лагіднішим до кожного.

64. Щоразу, коли мучить біль, май напохваті слова: «Тут немає нічого ганебного, бо від того ні сама думка-керманич не згіршується, ні її розумність чи суспільність не підупадає»; і майже завжди тобі допоможуть слова Епікура, що біль не є ні нестерпний, ні вічний{303}: затямиш його межі й уже нічого не домислюватимеш. Пам'ятай і те, що в багатьох речах, які просто докучають, насправді криється біль: це сонливість, гарячка, нехіть до їжі. Тому щоразу, коли тобі якась із них не до вподоби, кажи собі: «Це ж я відступаю перед болем!»

65. Гляди, не почувай до людей чогось такого, що до них почувають нелюди{304}.

66. Хто його зна: може, Телавг{305} і був кращої вдачі, ніж Сократ? Бо що з того, що Сократ славніше помер; що спритніше вів бесіди зі софістами; що витриваліше ночував на морозі{306}; що, коли йому наказали привести саламінця, вважав за благородніше піти наперекір наказові{307}; що поважно так ходив, на всіх поглядаючи звисока й згорда?{308} Та ще й встанови достеменно, чи це правда! Отож треба дивитися, яка в Сократа була душа: чи був він здатний задовольнитися своєю справедливістю — щодо людей, честивістю — щодо богів; чи безтямно не обурювався чиїмось пороком; чи не услуговував чиємусь невігластву; чи не сприймав те, що уділено йому від Цілого, як щось для себе чуже, ба, мав його за геть нестерпне; чи не давав своєму уму співстраждати з плоттю в її пристрастях?

67. Навіть коли твоя природа вступає до якоїсь сполуки, все ж не перемішується з нею аж так, щоб не дати тобі окреслити своєї межі й робити своє; бо цілком здійсненно стати божистим мужем так, щоб ніхто й не знав. Пам'ятай про це; а також про те, що щасливе життя полягає в малому, і навіть якщо зневіришся, чи буде з тебе діалектик і знавець природи, не відмовляйся бути вільним, скромним, товариським і богопокірним.

68. Нічим не силуваний, проживи життя з якнайлегшим серцем: хай вони всі кричать, що хочуть, хай навіть звірота рве на шматки те місиво, що тебе облипло. Що боронить твоїй думці посеред цього заховувати спокій, істинне судження про довкілля і готовність користати з підпалих під її владу речей? Що боронить твоєму судженню неначе промовляти до всього, що тобі випаде: «То ось що ти таке в самому твоєму єстві! Дарма, що опінія видає тебе за щось інше!»; а вживання — до всього, що підпаде під владу: «Оце ж я тебе й шукало! У мене все, що поруч, — то матерія для розумової і громадської чесноти, одне слово — для людського і божого мистецтва». Адже все, що припаде чи то богові, чи людині, — близьке для них; там — ні чогось нового, ні непосильного, а тільки знане і зручне.

69. Властивість довершеної вдачі — кожен день вивершувати, наче останній{309}: не побиваючись, не терпнучи, не лицемірячи.

70. Боги — безсмертні, але не дратуються, що стільки віків — таки цілу вічність! — мусять терпіти негідників; та ще й яких, та ще й скількох! Ба, більше: вони ще й усіляко ними піклуються. А ти, хоч уже ось-ось добіжиш кінця, — від них відрікаєшся; та ще й сам — негідник.

71. Сміх та й годі: не втікати від власного пороку, хоч і міг би, а від чужого, хоч це й неможливо, — втікати.

72. Коли розумова і громадська здатність виявить щось немисляче й несуспільне, то розумно розсудить, що воно супроти неї — нужденне.

73. Коли вже ти вчинив добро, а хтось його від тебе зазнав, — чого, як дурний, дошукуєшся ще й третього: щоб про твоє доброчинство почули або щоб самому щось спопасти навзамін?

74. Ніхто не втомиться від вигоди. Але ж чинити у згоді з природою — вигідно; тому невтомно здобувай вигоду, стаючи у пригоді іншим{310}.

75. Природа Цілого устремилася творити Всесвіт; і тепер або все стається внаслідок цього, або те найголовніше, до