Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

А вона говорить:

— Підеш. Але скажи цареві, най дає міністра за свідка. Бо так цар не повірить, що ти був на тім світі.

«Пропаде один міністр, то нічого», — подумав цар і дав міністра.

Збирається Іван на той світ, а жінка дає йому клубок ниток і каже:

— Кинь цей клубок і йди за ним, куди він буде котитися. А де він стане, там і є той світ.

І пустилися вони з міністром у дорогу. Клубок котиться, а вони йдуть за ним. Довго йшли і дійшли до того місця, де клубок зупинився. Зайшли вони на той світ, дивляться, а чорти возять старим царем дрова. Іван спиняє чортів і каже:

— Я маю поговорити з цим царем.

— Нема коли говорити, бо ми возимо дрова, — кажуть чорти. — Як хочеш говорити з ним, то можемо його випрягти, але запряжемо цього міністра. Поки будеш говорити з царем, ми завеземо дрова міністром. Потому віддамо тобі міністра, а старого запряжемо.

Так і зробили, міністра запрягли, а царя пустили. Іван каже старому:

— Ваш син послав мене, щоб я взнав, що ви тут робите.

— Тяжко працюю, — каже цар, — щодня вожу дрова, а чорти б’ють мене та б’ють, один з одного боку, а другий з другого. Скажи моєму синові, щоб не робив, як я колись, — щоб не кривдив людей, бо буде возити тут дрова, як я вожу.

Тут приїхали чорти, розпрягли міністра, а царя запрягли і повезли ним дрова. Іван з міністром пішли додому.

Прийшли вони та й розказали цареві, як чорти його батьком дрова возять.

— Казав старий, щоб ви не робили так, як він робив — не кривдили людей.

А міністр розказує:

— Поки Іван говорив з вашим батьком, чорти так збили мене, що я ледве живий лишився. Тяжко там дрова возити.

«Що ж робити з Іваном?» — думає цар. І надумався. Кличе він Івана.

– Іди, Іване, в друге царство. Там є кіт Бую. Принеси мені того кота.

Каже Іван жінці:

— Погане діло. Сказав цар принести кота Бую з такого-то царства.

— Це завдання, — каже вона, — трудніше, ніж те, що було. Але ти принесеш того кота. Іди до коваля і зроби три залізні капелюхи і дві пари метрових кліщів. Як підійдеш близько до кота, зморить тебе сон. Але ти не лягай, а йди до кота. Хоч іди, хоч повзи. Він кинеться на тебе, щоб розгризти тобі голову. Але ти одягай залізний капелюх, а сам рви на котові шкіру кліщами. Як він пірве тобі один капелюх, бери на голову другий, пірве другий, бери третій. Пірве одні кліщі, бери другі, і рви на ньому шкіру, поки він не здасться.

Прийшов Іван до кота. Кіт пірвав на нім один залізний капелюх, пірвав другий. А Іван рве на нім шкуру кліщами. Пірвав кіт одні кліщі, Іван узяв другі. І каже кіт Іванові:

— Здаюся. Що ти хочеш, Іване?

— Щоб ти йшов зі мною до царя. Він хоче тебе бачити. Як прийдемо до нього, то ти його подряпай. І він пустить тебе.

Прийшли вони до царя, а той питає:

— Це кіт Бую?

— Це він, — каже Іван.

А кіт скочив на царя, пірвав на нім всю одежу і десь-не-десь шкіру пірвав. Цар закричав до Івана:

— Бери цього кота, щоб я його більше не бачив!

А котові цього й треба було.

І придумав цар Іванові ще одне завдання.

– Іване, іди туди, сам не знаю куди. Принеси то, сам не знаю що, — каже цар.

Приходить Іван додому і розказує усе жінці. А вона каже:

— Підеш, — та й наготувала торбу, бо знала, що чоловік скоро не вернеться, і сказала, куди йти. — Ти знайдеш у лісі хатинку, яка все крутиться, не стоїть на місці. Там буде баба. Вона забачить тебе і спинить хатинку. І захоче тебе знищити. Але це їй не вдасться. Тільки ти не втирайся бабиним рушником, а своїм, тим, що я тобі в торбу поклала.

Добрався Іван до тої хатки, а вона так крутиться, що не можна зайти. Баба забачила Івана і спинила хатку.

— Заходь! — кричить Іванові.

Зайшов він, привітався, а баба питає:

— Як ти потрафив до мене?

– Іду сам не знаю куди і потрафив до вас. Дайте, бабусю, помитися.

— Давай, мийся, — каже баба, — ось мило, ось рушник.

А Іван їй:

— Ні, ні, я маю все своє.

Вийняв він мило, вмився, вийняв із торби рушник. І як вийняв рушник, то баба й пізнала його, бо той рушник дочка взяла з дому.

— Звідки у тебе цей рушник? — питає баба. — Хто тобі його дав?

— Жінка моя дала.

— А як ти оженився? Де ти собі жінку знайшов?

— Я пішов на полювання, забачив птаху на дубі, хотів її вбити, а вона каже: «Не вбивай мене. Так і так зроби, а тоді вдар мене». Я приніс її додому, вдарив, і вона зробилася дівчиною.

— Ти знаєш, синку, то моя дочка. Я допоможу тобі, бо ти мені зять, — подобріла баба. — Я направлю тебе, куди треба. Але сам не підеш, бо треба перебратися через море.

Пішла баба з Іваном до моря. І свиснула раз, і з’явився орел.

— Бери цього чоловіка, перевези через море і пусти на тім боці, — каже баба орлові. А Іванові говорить: — Як перенесе тебе орел на той берег, то пройди трохи і знайдеш палац.

Переніс орел Івана на той берег. Пройшов Іван трохи і побачив палац. Зайшов Іван у палац, а там нікого нема. Коли це летить змій. Іван заховався під ліжко. Змій зайшов у кімнату і кричить:

— Дід Наум, дай їсти!

І зразу з’явився стіл, а на столі — цілий бик печений. Змій наївся.

— Пити хочу! — крикнув змій.

І враз з’явилися три бочки вина. Змій випив тих три бочки і полетів. А Іван подумав: «Ану, і я так зроблю». Та вибрався з-під ліжка і каже:

— Дід Наум, давай їсти!

І з’явився стіл, а на столі — їсти й пити скільки хочеш і чого хочеш. Іван сів коло стола і каже:

— Дід Наум, сідайте зі мною їсти.

І почувся голос:

— Синку, я служу в свого пана тридцять років, і він ні разу не покликав мене їсти з собою, а ти зразу запросив. Ти — добрий чоловік.

І сів дід їсти. Але самого діда не видко, а лиш видко, як меншає їди на столі: то один, то другий шматок бере хтось. Як