Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
Прокинувшись вранці, він побачив, що наказ його виконаний.
Не було тепер на світі людини, щасливішої за нашого доброго дроворуба. Про харчі йому і його сім’ї не доводилось турбуватися. Чого б душа не побажала, що б не наказала золота різочка — усе це котел сам варив і сам подавав на стіл, так що людям лише залишалось їсти ці харчі. Павуки ткали їм різні тканини, кроти орали землю, а мурахи засівали її. Восени вони ж збирали врожай, так що людських рук ніде не треба було.
Володар золотої різочки жив щасливо до кінця своїх днів, тому що ніколи не висловлював бажань, які здавалися б йому нездійсненними. Перед смертю він залишив золоту різочку у спадщину своїм дітям і наказав їм також, як йому наказував Лісовий батько, обережно користуватись цією чарівною річчю і не висловлювати нерозумних бажань. Діти в усьому виконували настанови батька і прожили свій вік так само щасливо, як він.
Та ось сталося так, що вже в третьому поколінні золота різочка дісталася людині, яка порушила заборону своїх батьків, висловлювала багато дурних бажань і тим марно турбувала золоту різочку. Спочатку великої біди в цьому не було, бо від абсолютно нездійсненних бажань чоловік стримувався. Та скоро ненаситному цього здалося замало, і він взявся випробовувати могутність різочки різними нездійсненними вимогами. Так, одного разу він наказав різочці стягти сонце з неба, щоб воно погріло йому спину. Різочка, правда, послухалася, та оскільки сонце на землю спуститися не може, то на безумця впали палючі сонячні промені, і він згорів дотла разом зі своїм домом. На тому місці, де стояли будівлі, не залишилось жодних слідів.
І навіть коли чарівна різочка не розплавилася у вогні, все рівно ніхто не може вказати місця, де її шукати, і шляхів до неї.
В народі кажуть також, що сонячні промені, які впали на землю того нещасливого дня, так налякали лісові дерева, що ті оніміли, і з тих пір люди не чули від них жодного слова.
Баба Метелиця
Був собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з’їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.
І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.
Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б’є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.
Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб’є. Так допекла, що дівчина перехрестилася, — та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум’яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
— А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона — посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
— А звідки ти, дівчино, тут узялася?
— Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.
— Знаю, знаю! — говорить бабуся. — Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?
— Добре, — каже дівчина, — мені однаково, де робити.
Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали — звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб м’яко було їй, старенькій, по обіді відпочивати.
Стала дівчина постіль слати та тільки до перини взялась, аж скрикнула з дива: перина була із снігу. Стала її дівчина перебивати, став з неї сніг летіти.
І враз стало їй видно їхню вулицю, і батькову хату, і криницю, що до неї по воду ходила, і відро втопила. Надворі сніг іде, такий густий, лапатий, а люди йдуть по вулиці та радіють:
— Добра зима стала, — кажуть. — Щоб так до весни подержало, врожай був би гарний!
Дивується дівчина. А ще побачила під периною жовту померзлу травичку і стало їй тієї травички шкода. А бабуся дивиться на неї та й ніби думки її вгадала:
— Не дивуйся, — каже, — я баба Метелиця, чарівниця; як добру зиму людям пошлю, то на літо хліб добре вродить. А травички не шкодуй: то я її снігом укриваю, щоб від морозів не пропала.
І прожила дівчина в баби Метелиці три тижні. Щодня їсти варила і снігову перину перебивала і щодня, як надворі сніг іде, чула, як люди радіють, що снігу багато і врожай добрий буде. І так тут звикла, що вже й додому їй не кортіло.
Але раз приснилася їй рідна хата: сидить батько за столом та журиться:
— Де моя дитина? — каже. — Не побачу вже я її, — і гірко плаче.
І як прокинулася дівчина, то так їй батька жаль стало, що ні до якої роботи взятися не могла, так би до нього й летіла!
Стала вона у баби Метелиці додому проситись. Шкода було бабі за дівчиною, але не перечила і відро віддала, ще й повне золотом насипала.
— За твою щиру працю, — сказала.
Подякувала дівчина та й питає:
— А як же я звідси вийду?
— Як ввійшла, так і вийдеш, — каже бабуся, — не бійся, не втонеш.
Попрощалась
