Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з’явилася! Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!
— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас досить. Але за ці гроші я маю віддати те, чого в нас зараз нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.
Жінка каже:
— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.
А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають віддати бабі.
Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багатієм. Дівчинка вже виросла. А тут і баба прийшла.
Каже:
— Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину.
Взяла баба дівчину й пішла.
А та баба була чарівницею. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили.
Привела баба дівчину, побула день вдома, а на другий кудись пішла.
Сказала вона дівчатам:
— Тут є багато кімнат, і ви можете в усі кімнати заглядати, лише у останню кімнату не заглядайте.
Пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я, що там у тій кімнаті». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.
А баба прокинулась. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:
— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?
— Нічого не бачила і не дивилася.
Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.
Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.
Боялась баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. А потім відвела дівчину в ліс і лишила саму.
А тим лісом їхав цар і побачив дівчину.
— Ану, йди, подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру.
Той пішов до неї та й питає:
— Чого ти тут сидиш?
Вона мовчить.
— Звідки ти?
Вона мовчить.
— Чого мовчиш?
Вона мовчить.
Кучер повернувся і каже цареві:
— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.
– Іди приведи її сюди, — каже цар.
Кучер пішов, узяв дівчину за руку й привів. Як побачив цар таку красу, то не міг очей відвести. «Нехай вона й німа, але візьму її за жінку», — думає цар.
Привіз її цар додому, одружився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика народила, що в світі такого більше не було.
А баба-упириця, в якої вона колись жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а матері його помастила рота кров’ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає вранці цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з’їла дитину. Але цар сказав:
— Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її.
І пробачив їй.
Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як вперше. Встає вранці цар — дитини нема, а жінка змащена кров’ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з’їла». Але пробачає і цього разу.
На третій рік народився в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав вранці цар — дитини нема, і жінка змащена кров’ю.
А люди кажуть йому:
– І ви вимащені.
Тут цар розлютився. Замало того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!
Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі.
А баба-упириця приходить і робить так, що б з нею жінка говорила, хоч для всіх залишалася німою. А потім питає її:
— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.
— Нічого не бачила, — каже вона.
Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.
— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.
— Нічого не бачила.
Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:
— Кажи, що бачила.
— Нічого не бачила.
І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:
— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй рота кров’ю.
Ніхто не бачив бабу, лише усі чули її голос. Та засуджену не кинули в яму.
З того часу вона почала говорити і розказала людям:
— …Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і зробила мене німою.
Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.
Після того молода цариця добре жила з чоловіком, і мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.
Лісовий цар Oх
Колись-то давно жив собі убогий чоловік із жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо вдалося, той одинчик, що Господи! Нічого — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та прісцем пересипається. Уже йому, може, років з двадцять, а він усе на печі сидить — ніколи й не злазить. Як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: «Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!»
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
— Що ти, чоловіче, думаєш з ним робити, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, найняв, то найняв, — може б,
