Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
6) Поразка фантазму
Засадниче питання: чи справді обираємо ми партнерів, чи не запрограмовані ми, тоді як вважаємо, що буцім дії наші цілком свідомі? Немотивованість схильностей ставиться під сумнів у двох царинах мислення: соціологія вбачає тут підтвердження класової обумовленості, психоаналіз — симптом нерозв'язних проблем з батьками[26]. Проте хоч як аналізуй наш вибір, врешті-решт, навіть якщо нас обмежити певними рамками, все одно ми надаємо перевагу тому, а не тому, без будь-якого зовнішнього впливу. Ми володіємо певною автономією рішення стосовно наших особистих чи суспільних чинників, яку зумовлюють нас. Буває й так, що ми самі з себе дивуємося, коли робимо несподіваний вибір, далекий від нашої культури й середовища. Це нерозв'язне питання не таке цікаве, як проблема напередвизначеності, що постає заднім числом, коли свобода постфактум вигадує собі детермінізм. Закохані не могли не зустрітися, вони призначалися одне одному, перш ніж перетнулися їхні шляхи. Випадковість, що звела їх якогось дня і години, вони обертають фатальністю — цього не могло не статися, вважають вони. Все, що завгодно, тільки не ця страшенна підозра: якби не ти, був би інший (інша)! Поміж десятків облич, якими пробігає погляд, одне мусить зблиснути, мов бритва. Воно — і ніяке інше: захват і трепет.
Існують люди, які так спантеличені бажанням іншого, що поступаються не стільки з власного бажання, скільки у відповідь на ту честь, яку їм виявили. Часом у старечому віці намагаються розширювати смаки, стають байдужими до фальшивого полиску стандартного естетичного ідеалу, поширюють свій смак на різні людські типи, — надають перевагу чарові, а не красі, сексуальності, а не ніжності, чарівливій аномальності, а не суворій величі. Кохання сповідує культ милих недоліків, які зворушують набагато дужче, ніж бездоганне тіло. Не треба цензурувати наші схильності — їх треба збагачувати, врізноманітнювати. Вони долучають нас до реальності, проте заразом і обмежують; кохання — це ще й плюндрування фантазмів, розвінчання суто пластичних якостей. Можна захопитися чоловіком чи жінкою, які раніше були нам не до смаку, розширити діапазон своїх критеріїв. Звернімо, наприклад, увагу на чудернацьку перестановку: тоді як європейці, австралійці, північні американці намагаються виглядати смаглявими й, надуживаючи сонцем, наражаються на небезпеку, африканці, китайці, індійці, філіппінці мріють вибілити шкіру з ризиком зруйнувати її пігментацію і завдати їй непоправної шкоди. Вплив колоніальних забобонів, нав'язливість американської моделі? Навряд. Радше річ у тому, що мешканці кожної частини світу мріють бути іншими: світлі — смаглявими, смагляві — блідими. Все, що йде наперекір панівним поглядам, все, що руйнує ієрархію поколінь і становищ: краля з потворою, бридуля з красенем, юнак зі зрілою жінкою, дівчина зі стариганом, вбогий з багатою — все гідне слави.
Не будемо мріяти про те, щоб покінчити з тиранією краси, краще мріяти про руйнування її шаблонів, про те, щоб наші погляди допускали співіснування багатьох суперечливих норм. Врешті-решт, мода потрібна не для того, щоб накидати нам зразки — вона повинна підбадьорювати, підказувати, як одягатися, який обрати макіяж. Це заспокійливий чинник: перш ніж усіх знеособити, вона визволяє нас зі скрути. Зваба — це ще й кар'єра (звичайно, для певної кількості людей, котрі мають гожий писок і гарну фігуру, щоб домогтися успіху). Але хто став би їх ганити за те? Як учинити комерцію зі своєї вроди, якщо ти заміжня та ще й належиш до буржуазії? — запитував Бальзак («Сестричка Бетта»)[27]. Для цього, як він зауважив, потрібний щасливий збіг обставин, велике місто, де повнісінько нероб і мільйонерів, достатньо елегантності й розуму, цілковита відсутність совісти, а головне, спільник у вигляді чоловіка. Колись це діло було відкрите тільки для жінок, а тепер стало доступне і для чоловіків, починаючи з «Любого друга» Мопассана, який піднімається суспільними східцями завдяки талантові звабника. (На жаргоні джиґунів прозивають «бобрами», бо це звіря будує собі дім за допомогою хвоста). Скільки посад у вищих сферах політики, економіки та культури посіли за допомогою не лише особистих якостей, а й «диванної промоції»?
Навіть виступаючи маневром для реалізації чиїхось амбіцій, зваба витворює атмосферу змови у стосунках чоловіка і жінки, віддає перевагу зв'язку, а не розлученню, потягу, а не мовчанню. Врешті-решт, ніщо не вийшло з моди: ні старосвітські залицяння, ні короткі побачення, ні гусарські викрадення, ні миттєві чари — скрайня витонченість поєднується тут із винятковою безцеремонністю. Правила гри змінилися, проте й раніші правила ніхто не скасував. І той факт, що обидва устрої немовби накладаються один на одного, пояснює нашу теперішню розгубленість. Все недійсне, й усе залишається в силі. Наші звичаї не збудували собі нової оселі — вона дуже скидається на старий дім, навіть якщо вільність видається демонстративнішою, а пари сходяться і розлучаються швидше. Такий психологічний конфлікт сучасної людини, яка поєднує в собі різні звичаї і традиції.
Якщо ми хочемо зрозуміти усталені сьогодні на Заході норми поведінки, то переважає тут концепція напластування, а не послідовності. Ми прагнемо звести все докупи, обираємо кумулятивну модель, в якій присутні заразом романтичність і вільність, альтруїзм і вередливість, ґречність і порнографія — це величезний ревербератор, де поруч із чудернацькими звичаями існує й украй химерна практика. Фройд розглядав Рим як місто-палімпсест в
