Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'ї.
У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:
Та немає гірш нікому, Що ніхто не пригорне Як тій сиротині, При лихій годині.Навіть якщо у сироти і були якісь далекі родичі, вони часто відрікались від неї через її убогість:
Як у сироти пшениця родила, А як у сироти кукіль уродився, Тоді сироту родина любила. Тоді од сироти весь рід одступився.Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.
Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність:
Ой матусенько моя, та коли б же ти знала. Як на мому серденьку та досадонька стала: Що то за причина, що я сиротина, Як у чистому полі та сухая билина. Що вітер повіває, гілку похиляє, Да горенько в світі жити, що всяк обижає.Невипадково у цих піснях виникає образ билини в полі, яку вітер ламає, тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова «матусенько», «досадонька», «серденько», «горенько» вживаються з метою викликати у слухачів співчуття до сироти, підкреслити трагічність і безвихідь сирітського життя.
У цих творах мотив розмови сироти із померлими батьками перегукується з елементами культу землі. Інколи уявний діалог з землею набуває форми замовляння:
Земле ж моя мать сирая! Прийняла ж ти отця й неньку, Прийми й мене молоденьку.Тут нерідко трапляються вкраплення міфологічних мотивів:
Коли б знала я, відала, І ніченьки доточила, То я б в зорі ключі взяла І з ненькою говорила...Як бачимо, пісні не лише фіксують уявлення про те, що ніч — час побачення з мертвими, а й зберігають елементи праміфології: зоря володіє ключами, ніч можна доточити, як полотно та ін.
Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить):
Ой жила я сім год удовою Де на мене вороги взялися — Та не чула землі під собою. Ой хоть іди заміж, або й утопися,Удовині пісні беруть свій початок із календарно-обрядової лірики: як відомо, був окремий цикл вдовиних колядок, серед яких — «Ой не знала удівонька, що вбога робити». У ній говориться про вдову, яка не мала звідки чекати допомоги, тому:
Найняла ведмедика за плугом ходити, А вовчика сіренького — волів поганяти, А зайчика Степанчика — передні водити, А лисичку Горпиночку — обідать варити.Але вони тільки зламали плуг, розігнали волів і насміялися з бідної вдови, яка, зрозумівши шкоду, плаче:
Бідна ж моя головонько, що я удова, Коби б же я цеє знала, то б не наймала, То б я тую та нивоньку сама скопала, То б я