Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Струмок кишів чукучанами, які після нересту потрапляли в пастку на мілководді, тож за годину Нузак наловила цілу купу риби. Коли Ніїва виліз із колиски й спустився, вже майже смеркало. На ведмедика чекав «святковий стіл», де встигла порозкошувати Нузак. Материне пузо скидалося на велику діжку. Ніїва вперше ласував рибою, і впродовж наступного тижня тішився рибним раєм. Риба була його сніданком, обідом і вечерею, а, наївшись досхочу, він валявся в рибі. Нузак теж набивала черево так, що могла лопнути. Куди б не подалися ведмеді, їх супроводжували рибні пахощі — з дня у день міцніші. Що дужче пахтіло, то більше тішилися Ніїва з матір’ю. Малий ріс, мов на дріжджах. За тиждень він набрав три фунти. Ведмежа вже повністю відмовилося від материного молока, бо в старенької Нузак його меншало й трапези ставали суцільним розчаруванням.
Увечері восьмого дня Ніїва з матір’ю вляглися спати на порослий травою пагорб досить рано, відразу після денного «бенкету». Нузак була найщасливішою старою ведмедицею північного краю. Жодних проблем із пошуками їжі, адже поруч річка, де поживи завжди вдосталь. До того ж інші ведмеді не претендували на річкові скарби, і все добро належало ведмедиці з дитям. Нузак марилося їхнє безтурботне полювання, що триватиме, доки в середині літа не спустіють водойми або доки не достигнуть ягоди. Щасливий маленький гурман Ніїва мріяв разом із матір’ю.
Того ж таки дня, коли сонце сідало за горизонт, з’явилася людина. Чоловік навкарачки вивчав вологу ділянку на піску за п’ять-шість миль від річки. Він засукав рукави, оголивши брудні руки до ліктів. На ньому не було капелюха, і вечірній вітерець куйовдив біляве розкошлане волосся, яке чоловік обрізав мисливським ножем ще дев’ять місяців тому.
З одного боку в чоловіка теліпалася бляшанка, а з другого — непоказне, але неймовірно приязне щеня. Воно народилося від батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц. Цуценя дивилося на людину зі щирим захопленням.
Жодна сила у світі не могла зробити щенятка, в якому змішалися такі різні породи, чимось більше за «просто пса». Його лежачий на піску хвіст був довгим, тонким і вузлуватим; лапи скидалися на ступні огрядного хлопчини й на маленькі боксерські рукавички; голова була втричі більшою як для песика таких габаритів. Ніби на довершення шедевра Природи песик утратив половинку вуха внаслідок однієї пригоди. Спостерігаючи за господарем, цікаве цуценя настовбурчило напіввухо, що здавалося наелектризованим, а друге вдвічі довше вушко запитливо схилило. Голову, лапи й хвіст песик успадкував від гончака з гір Маккензі, а вуха й худорляве тіло сформувалися в результаті боротьби між генами ердельтер’єра й генами шпіца. На цьому незграбному етапі розвитку тварина виглядала, як найголовніший пес за межами міської цивілізації.
Уперше за кілька хвилин господар заговорив, і Мікі затрусився всім тілом, від носа до хвоста, втішений тим, що слова звернені безпосередньо до нього:
— Сліди ведмедиці й ведмежати. У цьому я певен так само, як у тому, що ти, Мікі, народився тиждень тому, — мовив чоловік. — Якщо я щось тямлю у ведмедях, вони сьогодні були тут!
Він підвівся, глянув на тіні на краю лісу й набрав у баклажку води. Останні промені сонця осявали його обличчя — обличчя сильної, впевненої людини, яка вміє радіти життю. Тієї миті обличчя пашіло завзяттям, очі блищали, як залитий сонцем ліс, і чоловік сказав:
— Гей, Мікі, ходімо до Дівчинки, кумедне ти щеня. Простакуватого, приязного симпатягу вона точно полюбить. Це моя сестра, щоб ти знав. Якби ж то принести їй ще те ведмежа…
Насвистуючи з баклажкою в руці, він повернувся й попрямував у бік узлісся за сотню ярдів[30].
За ним почимчикував Мікі.
Челонера щойно призначили агентом компанії «Ґрейт Гадсонс Бей». Він розтаборився на березі озера, що в гирлі річки. Скромний табір складався з пошарпаного намету, ще більше пошарпаного човника й елементарного оснащення. Тому, хто знається на лісових мандрах, речі, що виблискували у передвечірньому сонці, могли багато розказати про власника. Це було спорядження людини, яка поверталася з залишками пожитків після відважної мандрівки на край світу. Челонер прив’язався до манаття, як до вірних друзів, що протягом року служили йому в нерівній боротьбі з природою. Човен був пошарпаний і покоцаний; почорнілий від диму й негоди намет набув бурого кольору; а діряві мішки були майже порожніми.
Коли чоловік із Мікі повернулися, на маленькому вогнищі потріскувала їжа в сковорідці й казанку, а на потертому, заяложеному рефлекторі рум’янився хлібець, замішаний із борошна й води. У казанку варилася кава, а на пательні смажилася риба.
Мікі присів на задні лапи, вдихаючи рибні пахощі. Він уже збагнув, що, зачувши їх, слід готуватися попоїсти. Блискучими голодними очима песик водив за рухами Челонера, зайнятого куховарством, і на кожне третє чи четверте хекання облизувався й ковтав слину. Власне так Мікі й отримав ім’я. Малий був вічно голодним: судячи з усього, шлунок у нього був завжди порожнім, хай би скільки він з’їдав. Тому Челонер і назвав його «Мікі», що місцевою говіркою означає «барабан» — порожній, як пузо пса.
Наївшись риби й хліба, Челонер запалив люльку й почав міркувати вголос:
— Завтра піду шукати ведмедя, — сказав він.
Згорнувшись клубочком поблизу багаття, яке дотлівало, Мікі вильнув хвостом на знак того, що уважно слухає.
— Порадую Дівчинку такою парочкою — песиком і ведмедиком. І так буду її лоскотати, що аж!
Мікі активніше заметляв хвостом, мовляв: «Гаразд-гаразд».
— Уявляєш, — вів далі Челонер, вдивляючись у далечінь над головою Мікі, — минуло 14 місяців, і от нарешті ми йдемо додому. Я буду дресирувати тебе й ведмежа для моєї сестрички. Як тобі таке? Ти ж, мале чортеня, не знаєш, яка вона! Інакше ти не лежав би зараз отак нерухомо й не витріщався на мене! У твою дурну голову не вкладається, яка вона гарна. Бачив сьогодні захід сонця? От вона ще гарніша, бо то ж моя сестра. Тобі є що сказати, Мікі? Ні? Ну то ходімо помолимося й завалимося спати!
Челонер підвівся і з хрускотом потягнувся. Він почувався сильним і живим.
Мікі, що досі вихляв хвостом, теж звівся на незграбні лапки й пішов за господарем до захистку.
Удосвіта похмурого літнього ранку Челонер знову розпалив багаття. Трохи згодом прокинувся Мікі; господар обв’язав йому шию потертою мотузкою від намету, другий кінець якої закріпив на молодому деревці. Іншу мотузку такої ж
