Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

Підкравшись до кедрового дерева, він побачив мертву Нузак і Ніїву на її спині. Челонер убив багато тварин за життя: такою була його робота — вбивати й торгувати шкурами тварин, убитих іншими людьми. Однак такого він ще ніколи не бачив. Він почувався так, ніби скоїв страшний злочин.

— Пробач мені, — прошепотів він, — маленьке чортеня, мені дуже шкода!

Він ніби вимолював прощення. Але тепер треба було дещо зробити. Челонер тихо-тихо, рухаючись за напрямком вітру, — так, щоб Ніїва не почув, — підкрався до ведмедика ззаду. Коли Ніїва нарешті відчув небезпеку, мисливець був уже за десять футів, і втікати було надто пізно. Челонер схопив із блискавичною швидкістю малого, перш ніж той устиг зіскочити зі спини матері, а тоді запхав у мішок.

За все життя Челонеру не доводилося переживати такого напруження, як у наступні п’ять хвилин. Попри горе і страх, дика войовнича кров старого Сумінітика заграла в жилах Ніїви. Він дряпався кігтями, кусався, бився й ревів. На ці п’ять хвилин він обернувся на п’ять бісенят в одному тілі. Коли Челонер нарешті обв’язав шию Ніїви мотузкою і товстеньке ведмежатко опинилося в мішку, руки мисливця були подерті й пошкоджені в багатьох місцях.

У мішку Ніїва продовжував борсатися, аж поки не втомився. Челонер тим часом знімав шкуру з Нузак і вирізав необхідне м’ясо й жир. Очі мисливця заблищали — шкура ведмедиці була дивовижною. Він загорнув у неї м’ясо й жир, а паку зв’язав шворкою з сириці. Потім причепив до нього свої плечові ремені. Зігнувшись під тягарем важезної туші, що тягнула на добрих шістдесят фунтів, чоловік прихопив рушницю і… Ніїву. Вийшов із лісу він по обіді, а дістався до табору десь перед заходом сонця. На кожному кроці Челонера Ніїва боровся, як спартанець, майже до кінця шляху.

Зрештою він принишк у мішку і майже не подавав ознак життя. Навіть коли підскочив Мікі й підозріло обнюхав ведмежу в’язницю, Ніїва не протестував. Усі запахи тепер змішалися, та й звуків він теж не розрізняв. Челонер геть знесилів. Кожен його мускул, кожну кісточку пронизував біль. Одначе спітніле брудне обличчя мисливця задоволено світилося.

— Ет, який ти відважний, чортеня мале, — сказав Челонер, розглядаючи в’ялий комочок у мішку й уперше за день набиваючи люльку. — Відважний, кажу тобі, чортенятко!

Він прив’язав кінець зашморга Ніїви до деревця й обережно розкрив мішок. Тоді викотив ведмежатко на землю й відступив. На той час Ніїва вже був готовим до перемир’я з Челонером. Та, викотившись із мішка, засліплене яскравим світлом ведмежатко побачило не його, а Мікі! Охоплений цікавістю Мікі незграбно виробляв захоплені викрутаси і, вочевидь, мав намір обнюхати новенького.

Оченята Ніїви заблищали. Що це за клаповухе одоробало? Мабуть, дитинча того страховиська — ворога! Що означають дикі конвульсії й метляння хвостом невідомої істоти? Виклик на битву? Певно, що так. Що ж, принаймні це створіння мого зросту… Ще мить — і Ніїва, максимально натягнувши мотузку, накинувся на щеня. Мікі, який щойно весело й щиро пропонував дружбу, повалився на спину. Він дриґав кумедними лапками в повітрі і відчайдушно кликав на допомогу. У скавчанні, що порушило вечірній спокій і тишу дикої природи, звучало невимовне горе.

Ошелешений Челонер нерішучо завмер. За інших обставин, він би розборонив маленьких задирак, але дещо зупинило його. Ніїва нависнув над бідолашним Мікі, а той ганебно задер недоладні лапки догори, мовляв: «Здаюсь». Раптом ведмедик повільно розчепив хватку й відхилився від цуценяти. Він знову побачив двоногого звіра. Інстинкт, на який ведмежа покладалося більше, ніж на розум, змусив його непорушно завмерти й втупитися в Челонера. Мікі знову задриґав лапами, заскімлив, заметляв хвостом, ніби благаючи помилування. Він облизнувся й почав вовтузитися — здавалося, він хоче сказати Ніїві, що не має ворожих намірів. Ведмедик виклично загарчав, не відриваючи очей від Челонера, і потихеньку зліз із Мікі. Цуценя, боячись поворхнутися, й далі лежало на спині задерши лапи.

Здивований Челонер повільно відійшов, заліз у намет і вже звідти спостерігав за ведмежам крізь щілину.

Ніїва перестав вищирятися й глянув на цуценя. Можливо, десь у глибині душі давній спадковий інстинкт підказував йому, що, втративши матір, він утратив ненароджених братів і сестер, а отже і дружбу, і безліч веселих дитячих ігор. Мікі відчув зміну настрою розлюченого чорного звірятка, що хвилину тому було ворогом. Песик несамовито забив хвостом і помахав передніми лапками до Ніїви. Проте, злякавшись можливих наслідків, перекотився на бік. Ніїва не поворухнувся, а Мікі радісно затрусився.

Трохи згодом Челонер уже спостерігав крізь отвір у наметі, як цуценя й ведмежа несміливо обнюхують одне одного.

Роздiл 4

Уночі падав дрібний холодний дощ, який принесло з північного сходу. Щойно розвиднілося, Челонер вийшов із намету у вогкий ранок, щоб розпалити вогонь. У заглибині під сосною він побачив Мікі й Ніїву: малі міцно спали, притулившись один до одного.

Першим людину завважив ведмедик. Цуценя ще спало, а Ніїва втупив блискучі очиська в невідомого ворога, який умить змінив його світ до невпізнаваності. Виснажений ведмедик проспав без задніх лап у першу ніч полону й уві сні про все забув. Але тепер учорашні картини знову постали в уяві. Він зіщулився в укритті під деревом, відсунувся глибше й тужливо заскавчав за матір’ю. Почув його тільки Мікі.

Скавучання розбудило щеня. Сонний клубочок поволі випростався, потягнувся довгими незграбними лапами й позіхнув так голосно, що Челонер обернувся. Чоловік побачив дві пари очей, які розглядали його з заглибини під сосною. Песик нашорошив ціле і вкорочене вушка, вітаючи господаря з безмежною радістю й приязню. На обличчі Челонера, що було мокрим від дощу й сильно обвітрилося за 14 місяців північних мандрів, теж з’явилась усмішка. Мікі радісно вискочив з укриття, кумедно звиваючись і дриґаючи на знак невимовного щастя: господар усміхнувся особисто до нього.

Лишившись на самоті під деревом, Ніїва сховався ще глибше. Із тимчасової фортеці визирала лише кругла голівка. Блискучими очиськами малий розглядав убивцю матері.

Подумки Ніїва знову переживав учорашню трагедію: залита сонцем, тепла річка, вони з мамою ловлять раків на сніданок, і ось приходить двоноге страховисько, лунає гуркіт дивного грому, втеча до лісу, а тоді кінець — мати йде назустріч ворогові. Однак цього ранку не смерть матері найбільше ятрила йому душу, а думки про те, що він сам не дав відсічі білій людині й лише відчайдушно борсався в чорному задушливому мішку, у якому його принесли до табору. Мисливець роздивився подряпини на руках, підійшов до Ніїви й усміхнувся так само приязно, як