Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Челонер замислив справу не для особистої втіхи й не лише для того, щоби взяти ведмежа до пари щеняті. Йому потрібне було м’ясо (ведмежатина на початку сезону мала бути доброю), а найголовніше — жир. Піймавши ведмедя, він заощадив би купу часу наприкінці шляху до цивілізації.
О восьмій годині він знайшов перші свіжі сліди Нузак і Ніїви. На цьому місці Нузак рибалила чотири або п’ять днів тому. Вчора ведмеді повернулися сюди, щоб поласувати «в’яленими» рештками наїдків. Челонер був у захваті. Він не сумнівався, що знайде сімейку десь неподалік на річці. Вітер допомагав, і він став просуватися обережніше, тримаючи рушницю напоготові. Протягом години чоловік тихо й невпинно простував, пантруючи за кожним звуком і рухом попереду. Час від часу він облизував палець і перевіряв напрямок вітру. Зрештою людські хитрощі не знадобилися. Усе складалося на користь Челонера.
У розлогому видолинку, де річка розтікалася на десятки маленьких потічків і вода струменіла кам’янистим дном між піщаними бережками, Ніїва з матір’ю ліниво ловили раків на сніданок. Під променями сонця м’яка шерстка на спині Ніїви розпушилася, ніби в муркотливого котеняти. Йому подобалося, як чвакав пісок під лапами і як стрімкі потоки води билися об його тільце. Він тішився звуками довкола: диханням вітру, шепотом у верхівках сосон і кедрів, плюскотом води, виском гірських зайців, переспівами пташок, а понад усе — тихим буркотінням матері.
Посеред оповитої сонячним сяйвом долини Нузак раптом зачула небезпеку. Подув вітру приніс запах людини!
Ведмедиця вмить завмерла. Глибокий шрам на плечі, який вона дістала кілька років тому, не давав забути запах єдиного справді страшного ворога. Три літа поспіль загрозливий запах жодного разу не долинав до її нюху, і ведмедиця майже забула про його існування. Тепер це сталося так несподівано, що теплий і страхітливий запах, принесений вітром, майже паралізував ведмедицю.
Ніїва теж, здається, відчув страшну небезпеку. Малий стояв непорушно за 200 ярдів від Челонера і скидався на пеньок на тлі світлого піску. Ведмежа не відривало погляду від матері, а маленький чутливий носик намагався розпізнати загрозу в повітрі.
Тоді повітря розітнув звук, якого Ніїві ще не доводилося чути: «ба-бах», щось подібне до грому і водночас щось зовсім інше. Ведмежа побачило, як матір похитнулася й упала на передні лапи.
За мить Нузак підвелася й видихнула незнайоме для Ніїви «уфф» — то був сигнал для малого, що треба рятуватися.
Як усі матері, котрі пізнали прив’язаність і любов до дитини, Нузак перш за все тривожилася про Ніїву. Вона простягнула лапу й несподівано штовхнула його: Ніїва чимдуж помчав до найближчого укриття в лісі. Нузак — за ним. Пролунав другий постріл — біля голови ведмедиці просвистіло щось страшне, та вона не квапилася. Ведмедиця не відставала від Ніїви й підштовхувала його вперед, попри пекучий біль і гарячу рану в боці. Діставшись узлісся, вони почули третій постріл із рушниці Челонера; куля загналася в землю майже під лапами Нузак.
Ще трохи — і вони під укриттям лісу. Ніїва інстинктивно побіг у найгустіші зарості, а позаду бідолашна Нузак збирала останні сили, щоб надійно сховати маля. У голові старої ведмедиці затанцювали страхітливі тіні, погляд затуманювався, і вона майже нічого не бачила. Нузак розуміла, що її шлях закінчується. Позаду — 20 років життя, попереду — кілька останніх секунд. Вона зупинила Ніїву біля кедра з товстим стовбуром і, так само як багато разів раніше, наказала дряпатися на дерево. Наостанок вона пестливо лизнула мордочку маляти гарячим язиком. Потім обернулася, готова до останньої великої битви.
Нузак рушила просто на Челонера і зупинилася за 50 футів від кедра, очікуючи ворога. Голова ведмедиці похилилася, вона дихала натужно, в очах мерехтіло. Тяжко посапуючи, ведмедиця повалилася на землю, перекривши людині шлях до Ніїви. Можливо, перед її очима востаннє промайнули золоті місяці й осяйні сонечка, якими вона милувалася упродовж 20-ти років ведмежого життя; можливо, востаннє заграли солодкі музичні переливи весни зі старою, як світ, піснею життя. Тоді на ведмедицю зійшло ЩОСЬ благодатне й безболісне — остання нагорода за материнську відданість.
Коли Челонер підійшов, ведмедиця вже була мертвою.
Зі сховку у вітті дерева Ніїва дивився на першу трагедію свого життя й розглядав людину. Побачивши двоногого звіра, Ніїва зіщулився — маленьке серденько вистрибувало з грудей від жаху. Розум ведмежати відмовлявся працювати. Ніїва знав, що сталося щось жахливе з вини високого двоногого створіння — на цьому умовиводи закінчувалися. Темні оченята визирали з-за розгілки, що слугувала укриттям. Малий дивувався, чому мама не встала й не дала відсіч новому ворогові. Попри шалений переляк, Ніїва був готовим заревіти, стрімко злізти з дерева й допомогти матері, так само як у боротьбі зі старим ведмедем Макузом. Якби тільки Нузак підвелася… Однак коли Челонер схилився над ведмедицею, жодний мускул на її огрядному тілі не поворухнувся. Вона заснула навіки.
Обличчя схвильованого Челонера вкрив рум’янець. Він був змушений стати вбивцею. Нузак була для нього чудовою шкурою й м’ясом, що мало забезпечити його до кінця зворотної мандрівки на південь. Він поставив рушницю біля дерева й почав шукати ведмежа. Знаючись на диких тваринах, Челонер не сумнівався, що воно десь неподалік від матері, тож почав обдивлятися дерева й найближчі зарості.
Тим часом у сховку посеред густого віття Ніїва відчайдушно намагався зменшитися і стати непомітним. За півгодини Челонер розчаровано припинив пошуки й повернувся до річки, щоб напитися, перш ніж білувати тушу Нузак.
Щойно чоловік пішов, маленька голівка Ніїви стривожено визирнула з-за гілля. Деякий час ведмежа роззиралося, потім злізло стовбуром кедра на землю. Малий жалібно заскімлив, але Нузак не поворухнулася. Він підійшов, завмер біля непорушної материної голови, вдихаючи людський запах у повітрі. Ніїва ткнувся мордочкою в ніс Нузак, просунув носика під її шию, куснув за вухо — випробуваний спосіб пробудження. Ніїва розгубився. Виліз на велику м’яку спину матері. Всівся і тихенько завив. У тому завиванні з’явилися дивні нотки, а з горла вирвався стогін, подібний до дитячого плачу.
Повертаючись зі струмка, Челонер почув виття — його серце стислося від жалю, до горла підступив клубок. Йому доводилося чути, як плачуть діти —
