Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Єгор так і не знайшовся. Швейцар у картузі з зигзагом повідомив Бендера, що товариш Скумбрієвич Хвилину тому був тут і щойно поїхав купатися на Комендантський пляж, що, як він сам казав, давало йому зарядку бадьорості.
Прихопивши на всякий випадок Берлагу і розбудивши поштовхами Козлевича, що дрімав за кермом, антилопівці рушили за місто.
Чи треба дивуватися тому, що роз'ятрений усім попереднім, Остап, не чекаючи й хвилини, поліз за Скумбрієвичем у воду, і трохи не засмучуючись тим, що важливу розмову про нечисті акціонерні справи доведеться вести в Чорному морі.
Балаганов точно виконав наказ командора. Він роздяг покірного Берлагу, підвів до води і, притримуючи його обома руками за стан, терпляче чекав. У морі, як видно, відбувалася важка розмова. Остап кричав, як морський цар. Слів не можна було розібрати. Видно тільки було, що Скумбрієвич спробував узяти курс на берег, та Остап відрізав йому дорогу і погнав у відкрите море. Потім голоси стали різкішими; почулися окремі слова:
«Інтенсивник!», «А хто брав?», «Папа римський брав?», «При чому тут я…»
Берлага давно вже переступав з ноги на ногу, вичавлюючи босими п'ятками на піску індійські сліди. Нарешті з моря почувся крик:
— Можна пускать!
Балаганов спустив у море бухгалтера, який поплив з незвичайною швидкістю, по-собачому, б'ючи по воді руками й ногами. Побачивши Берлагу, Єгор Скумбрієвич зі страху пірнув з головою.
А уповноважений у справі копит у цей час розлігся на пісочку і запалив цигарку. Ждати йому довелося хвилин двадцять. Першим повернувся Берлага. Він присів навпочіпки, вийняв з кишені штанів носовик і, витираючи обличчя, сказав:
— Признався наш Скумбрієвич. Очної ставки не витримав.
— Виказав, гадюка? — доброзичливо запитав Шура. І, скинувши з губи великим і вказівним пальцями недокурок, прицмокнув язиком. При цьому з його рота вилетів плювок, стрімкий і довгий, як торпеда.
Підстрибуючи на одній нозі і націлюючись другою ногою в холошу, Берлага туманно пояснював:
— Я це зробив не в інтересах істини, а в інтересах правди.
Другим прибув великий комбінатор. Він з розмаху ліг на живіт і, припавши щокою до нагрітого піску, довго і багатозначно дивився на посинілого Скумбрієвича, що вилізав з води. Потім він узяв з рук Балаганова папку і, змочуючи олівець язиком, почав вписувати в справу добуті важкою працею нові відомості.
Дивна метаморфоза сталася з Єгором Скумбрієвичем. Ще півгодини тому хвиля прийняла на себе найактивнішого громадського діяча, людину, про яку навіть голова місцевкому товариш Нидерландюк казав: «Хто-хто, а Скумбрієвич не підкача». А Скумбрієвич підкачав. Та ще й як підкачав! Дрібна літня хвиля прибила до берега вже не дивовижне жіноче тіло з головою англійця, що голиться, а якийсь безформений бурдюк, напханий гірчицею і хріном.
В той час, коли великий комбінатор піратствував у морі, Генріх Марія Заузе, який усе ж таки підстеріг Полихаєва і мав з ним відверту розмову, виходив з кабінету, нічого не розуміючи. Дивно посміхаючись, він пішов на поштамт і там, стоячи за конторкою, покритою скляною дошкою, написав листа нареченій в місто Аахен.
«Дорога дівчинко, спішу поділитися з тобою радісною новиною. Нарешті мій патрон Полихаєв посилає мене на виробництво. Та ось мене вражає, дорога Тілі, — в концерні «Геркулес» це називають «зігнути в баранячий ріг» («Signut w baranjatshy rih»). Мій новий друг Бомзе сказав: те, що мене посилають на виробництво, це є покарання. Чи ти можеш собі це уявити? І чи зможе це коли-небудь збагнути наш добрий математик Бернгард Гернгросс?»
Розділ XIX
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ШТЕМПЕЛЬ
До дванадцятої години наступного дня по «Геркулесу» поповзла чутка про те, що начальник зачинився з якимсь відвідувачем у своєму пальмовому залі і ось уже три години не озивається ні на стукання Серни Михайлівни, ні на дзвінки внутрішнього телефону. Геркулесівці губилися в здогадах. Вони звикли до того, що Полихаєва весь день водять під ручку по коридорах, садовлять на підвіконня чи затягають попід сходи, де й вирішуються всі справи. Виникло навіть припущення: чи не відійшов начальник від категорії працівників, які «тільки що вийшли» і чи не приєднався до досить впливової групи «затворників», які, як правило, пробираються до своїх кабінетів рано-вранці, зачиняються там, знімають трубки з телефонів і, відгородившись таким чином від усього світу, творять найрізноманітніші доповіді. А між тим робота йшла, папери вимагали підписів, відповідей і резолюцій. Серна Михайлівна невдоволено підходила до полихаєвських дверей і прислухалася. При цьому в її великих вухах погойдувалися легенькі кульки-перли.
— Безпрецедентний факт! — глибокодумно сказала секретарка.
— Та хто ж там у нього? — запитував Бомзе, від якого несло змішаним запахом одеколону і котлет. — Може, хтось з інспекції?
— Та ні, кажу ж вам, — звичайний відвідувач.
— І Полихаєв сидить з ним уже три години?
— Безпрецедентний факт! — повторила Серна Михайлівна.
— Де ж вихід з цього безвиходу? — захвилювався Бомзе. — Мені терміново потрібна резолюція Полихаєва. У мене розширена доповідь про непридатність колишнього приміщення «Бляха й бекон» до умов роботи «Геркулеса». Я не можу без резолюції.
Серну Михайлівну з усіх боків узяли