Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

І в той час, коли Корейко з посмішкою згадував шахрая у міліцейському кашкеті, який робив жалюгідну спробу третьосортного шантажу, начальник філії ганяв по місту в жовтому автомобілі і знаходив людей і людців, про яких конторник-мільйонер вже давно забув, але які добре пам'ятали його. Декілька разів Остап розмовляв з Москвою, викликаючи до телефону знайомого приватника, відомого доку в справі комерційних таємниць. Тепер до контори надходили листи і телеграми, які Остап негайно ж забирав з загальної пошти, — в ній, як і раніш, переважали повістки, що запрошували на наради, замовлення на роги, і догани з приводу недостатньо енергійної заготівлі копит. Дещо з цих листів і телеграм попало до папки з шнурками від черевиків.

Наприкінці липня Остап зібрався у відрядження на Кавказ. Справа вимагала особистої присутності великого комбінатора у невеличкій виноградній республіці.

У день від'їзду начальника в конторі сталася скандальна подія. Паніковський, якого послали з тридцятьма карбованцями на пристань по квиток, повернувся за півгодини п'яний, без квитка і без грошей. Він нічого не міг сказати у своє виправдання, лише вивертав кишені, що висіли в нього як більярдні лузи, і безупинно реготав. Все його смішило: і гнів командора, і докірливий погляд Балаганова, і довірений йому самовар, і Фунт з насунутою на ніс панамою, який дрімав за своїм столом. Коли ж Паніковський глянув на оленячі роги, гордість і прикрасу контори, його охопив такий сміх, що він впав на підлогу і швидко заснув, радісно посміхаючись фіолетовим ротом.

— Тепер у нас справжня установа, — сказав Остап, — є власний розтратник, він же швейцар-п'яниця. Обидва ці типи роблять реальними всі наші починання.

Коли Остапа в конторі не було, під її вікнами кілька разів з'являлися Алоїзій Моршек і Кушаковський. Забачивши ксьондзів, Козлевич ховався у найдальший закуток установи. Ксьондзи відчиняли двері, зазирали в контору і тихо кликали:

— Пане Козлевич! Пане Козлевич! Чи чуєш глос ойца небесного? Опамєнтайсє, пан!

При цих словах ксьондз Кушаковський підіймав палець до неба, а ксьондз Алоїзій Моршек перебирав чотки. Тоді назустріч служителям культу виходив Балаганов і мовчки показував їм огнистий кулак. І ксьондзи відступали, похмуро позираючи на «Антилопу».

Остап повернувся за два тижні. Його зустрічала вся установа. З високої чорної стіни пришвартованого пароплава великий комбінатор поглянув на своїх підлеглих дружелюбно і лагідно. Від нього пахло молодим баранцем й імеретинським вином.

В Чорноморській філії, крім конторниці, найнятій ще Остапом, сиділи двоє молодиків в чоботях. Це були студенти, прислані з тваринницького технікуму для стажування.

— От і добре, — сказав Остап кисло. — Зміна йде. Але у мене, дорогі товариші, доведеться попрацювати. Ви, звичайно, знаєте, що роги, тобто вирости, вкриті шерстю або ж твердим роговим нашаруванням, є ніщо інше, як придатки до черепа і зустрічаються, переважно, у ссавців?

— Це ми знаємо, — рішуче сказали студенти, — нам би пройти практику.

Щоб позбутися студентів, довелося застосувати складний і досить дорогий засіб. Великий комбінатор відрядив їх у калмицькі степи для організації заготівельних пунктів. Це коштувало конторі шістсот карбованців, та іншого виходу не було: студенти заважали б закінчити справу, яка посувалася досить вдало.

Коли Паніковський дізнався, скільки коштували їм студенти, він відвів Балаганова вбік і роздратовано прошепотів:

— А мене у відрядження не посилають. І відпустки не дають. Мені треба їхати в Єсентуки на лікування. І вихідних днів я не маю, і спецодягу не дають. Ні, Шуро, мені ці умови не підходять. І взагалі я дізнався, що в «Геркулесі» ставки вищі. Піду до них за кур'єра. Ось тобі чесне, благородне слово — піду!

Увечері Остап знову викликав до себе Берлагу.

— На коліна! — викрикнув він голосом Миколи Першого, як тільки побачив бухгалтера.

І все ж їхня розмова мала дружній характер і тривала дві години. Після цього Остап наказав подати наступного ранку «Антилопу» до під'їзду «Геркулеса».

Товариш Скумбрієвич з'явився на пляж, тримаючи в руках іменний портфель. До портфеля було прикуто срібну візитну картку з загнутим кутом і довжелезним курсивом, з якого можна було дізнатися, що Єгор Скумбрієвич вже встиг відсвяткувати п'ятирічний ювілей служби в «Геркулесі».

Обличчя в нього було чисте, пряме, мужнє, як в англійця, що голиться на рекламному плакаті. Скумбрієвич постояв біля дошки, на якій сповіщали крейдою про температуру води, і, важко пересуваючи ноги по гарячому піску, пішов вибирати зручне місце.

Табір купальників був багатолюдний. Легенькі бараки цього табору виникали зранку, і з заходом сонця зникали, лишаючи на піску брудні відходи міста — зів'яле лушпиння динь, шкаралупу від яєць і шматки газет, які потім на спорожнілому березі всю ніч ведуть таємниче життя, про щось шепочуться, шарудять і літають під скелями.

Скумбрієвич продерся поміж курінцями з вафельних рушників, зонтиків і простирадел, напнутих на кілки. Під ними ховалися дівчата в купальних спідничках. Мужчини теж були в костюмах, але не всі. Дехто обмежувався лише фіговими листочками, та й ті листочки прикривали якраз не біблейські місця, а носи чорноморських джентльменів. Робилося це для того, щоб з носів не лізла шкіра. Ось так прилаштувавшись, мужчини лежали у найвільніших позах. Вряди-годи, прикривши рукою біблейське місце, вони входили у воду, поринали і одразу ж поверталися на свої влежані, продавлені в піску місця, щоб не втратити жодного кубічного сантиметра цілющої сонячної ванни.

Цілковитою протилежністю скупості одягу цих громадян був джентльмен зовсім іншого вигляду. Він був у хромових черевиках на ґудзиках, у візитних штанях, у піджаку, застебнутому на всі ґудзики, з якого звисав годинниковий ланцюжок, при комірці і в фетровому капелюсі. Товсті вуса